Після Першої світової війни зародилася сучасна культура меморіалізації військових подій. Головною її ознакою є однострій, бо у війську всі рівні. Тому на військових кладовищах у різних країнах для всіх похованих — однакові надгробки. В українській історії була своя традиція військових поховань — козацькі кладовища, де встановлювали кам’яні хрести світлого кольору.
Нині в Україні формуються сучасні військові меморіали на честь загиблих захисників і захисниць у російсько-українській війні. У різних населених пунктах провели всеукраїнські конкурси на проєкти таких меморіалів, подекуди почали роботи з облаштування. У Кривому Розі також мав бути військовий меморіал, але тепер схоже, що цю ідею «поховали».
Комунікації нема
Заявлялося раніше, що там буде збудований військовий меморіал, проте військового меморіалу більше не очікується, оскільки не буде головної ознаки — однострою. Рідним загиблих виділяють по 50 тисяч гривень із міського бюджету на те, щоб вони ставили пам'ятники на власний смак і розсуд, — каже журналістка Марія Пунтус, яка відстежує і висвітлює ситуацію для онлайн-медіа «Перший Криворізький».
Меморіал мав бути на виділеній території Центрального кладовища, яку називають Сектором почесних поховань. Ще пів року тому місцева влада мала оголосити конкурс ескізів пам’ятника, який мав бути встановлений на меморіалі, але досі не оголосила, а про конкурс проєктів самого меморіалу і мови не було. Докладно про перипетії навколо цього ми розповідали раніше.
Надія Гайдук, мати загиблого у 2014 році в ІЛ-76 захисника України Іллі Гайдука, згадує перші почесні поховання, які почали створювати в Кривому Розі після 2014 року, коли наші військові почали гинути, спочатку в АТО (антитерористична операція — комплекс заходів, які вживалися українськими силовими структурами для протидії діяльності незаконних збройних формувань на сході України до 30 квітня 2018 року. — Ред.), потім ООС (операція об’єднаних сил — комплекс військових та організаційно-правових заходів, що проводилися українськими силовими структурами на сході України з 30 квітня 2018 року по 24 лютого 2022 року. — Ред.).
Спочатку виділили місця на поховання воїнів, але пам'ятники були дуже скромні. Потім прапори стояли, хто який поставить.... І ми порушували питання, щоб хоча би місце першого почесного поховання було належно організовано… Тоді була депутаткою Криворізької міськради Світлана Сова, створили хороший проєкт: відгородити поховання живою алеєю з рослин, поставити лавочки…
Проте, за словами Надії Гайдук, у справу втрутилася депутатка міськради Вікторія Третяк і все пішло іншим шляхом.
Було встановлено здоровенний хрест, не знаю, скільки він коштує… Так, він, може, і має бути, але це радянське мислення, що ігнорує людину, маму, яка прийде туди. У мене таке враження, що цей хрест зроблений просто для влади, для їхньої «хрестика» чи «плюсика». А щоб побачити кожну людину, дитину, маму — там немає цього, і це дуже болить, — каже Надія Гайдук.
Сім’я поховала Іллю Гайдука на іншому кладовищі, ближче до їхнього дому. І хоча він, за словами матері, похований достойно, але їй болять усі загиблі.
У прагненні вшанувати подвиг сина Надія Гайдук стикнулася з опором місцевої влади. У 2016 році під час громадських слухань щодо перейменувань топонімів у процесі декомунізації було переважною більшістю голосів підтримано перейменування однієї з вулиць на честь Іллі Гайдука. Проте цього так і не відбулося... Уже в 2022-23 роках було кілька нових спроб меморіалізації імені Іллі в назвах вулиць, але місцева влада опиралася до останнього, аж доки Дніпропетровська обласна адміністрація своїм рішенням присвоїла ім’я Іллі Гайдука колишній вулиці Демиденка.
Загалом спілкування з владою Надія Гайдук описує песимістично.
Коли готували пам’ятну дошку Іллі, ми разом із дочкою воювали, щоб замовити її там, де ми хотіли, і щоб нам написали те, що ми хотіли… Тобто ми воюємо від початку за кожне слово. А зараз у питанні меморіалу влада просто відгородилася. Вони від початку обрали одне з об’єднань родин загиблих, і лише з ними спілкуються. Інших вони не чують, немає комунікації.
Книга пам'яті чи піару?
У травні 2025 року в Кривому Розі презентували Книгу пам’яті, де вміщено історії та фото близько тисячі полеглих захисників і захисниць України з Кривого Рогу. Поява книжки викликала скандал, оскільки частину родичів загиблих обурило, що на першій сторінці книги вміщено фотографію Олександра Вілкула.
Ця Книга пам'яті в мене вже третя, — каже Надія Гайдук.
Перша була по Дніпропетровській області після 2014 року, потім загальнодержавна Книга пам’яті України, тепер з'явилася ця. Я вдячна людині, яка писала про мого сина, бо вона просто душею це все написала... Я б сказала, це свята книга. Але так не хочеться, щоб її перетворювали на піар. Я знала, що книгу буде робити влада, але щоб сюди поставити фотографію Олександра Вілкула — це вже край. Я шукала пост Олександра Вілкула у фейсбуці з приводу Книги пам'яті, то хотіла подивитись, як він це презентує. І от я вводжу «Книга пам'яті» — і чомусь мені вибиває в пошуку по його сторінці пост із 2017 чи 2018 року, де він «благодаріт визволітєлєй», Другу світову називає «вєлікой отєчєствєнной», записує відео російською, підходить до київського меморіалу Другої світової і говорить про якихось «нацистов і освободітєлєй»… Можна передумати, вийняти думки, забути, стерти, але з серця не зітреш. І цей цинізм вражає навіть мене як людину, яка бачила багато цинізму в своєму житті».
Після того, як Надія Гайдук написала про це пост у фейсбуку і про це з’явилася публікація на «Першому Криворізькому», з нею зв’язалися і запросили на зустріч із Олександром Вілкулом, яка мала відбутися у будівлі виконкому міськради. А коли пані Надія прибула в призначений час, запросивши для медійної підтримки Марію Пунтус, відбувся новий скандал.
Біля входу чекав чоловік, це був Сергій Біндюг, — розповідає Марія Пунтус.
Він спершу сказав, що запрошували лише пані Надію. Пані Надія заявила, що хоче, щоб була присутня журналістка. Потім він зайшов у приміщення виконкому, вийшов із Вікторією Третяк, яка представилася як заступниця Олександра Вілкула (хоча у нас немає такої підтвердженої інформації) і повідомила, що він у зоні бойових дій. А нам із наших джерел відомо було, що пан Олександр був присутній у місті…
Коли я хотіла зустрітися з Вілкулом, я не думала його ображати чи звинувачувати. Я завжди вірю в добре в людині. Я сказала, що готова поїхати туди, де він воює. Я хотіла почути, побачити, поговорити, — наголошує Надія Гайдук.
Книга пам'яті профінансована з міського бюджету Кривого Рогу, і поява в цій книжці фотографії Олександра Вілкула викликає запитання. Відомо, що Олександр Вілкул — син Юрія Вілкула, секретаря міськради — виконувача обов’язків міського голови Кривого Рогу. Олександра Вілкула позиціонують як голову Ради оборони міста. Але Рада оборони міста — це колегіальний дорадчий орган, який створили в 2022 році. Широкій громадськості не відомий ні кількісний, ні персональний склад, ні функції та посадові обов’язки членів Ради оборони, зокрема його голови.
Тож зустріч Надії Гайдук із Олександром Вілкулом так і не відбулася, запитання так і залишаються.
Чорний граніт і танці — чи прозорість та гідність?
Меморіалізація — це не тільки про втрату і про скорботу, вона про внесок у спільну справу, у захист України, про гідність. А її, гідності, на жаль, не видно в процесі меморіалізації, яка ініціюється криворізькою владою. Це проявляється в дрібницях. Марія Пунтус згадує, як їй розповіли про перебіг презентації криворізької Книги пам’яті.
Як мені сказали, там були гуртки, концерт, вступне слово Олександра Вілкула, депутата міськради Олександра Піскуна і ще когось… От як це виглядає: ми зробимо концерт, скажемо якісь слова, вручимо книжку — і все. «Поаплодували і порозходились по домах». Для мене це звучить принаймні дивно.
Нещодавно в Кривому Розі на Секторі почесних поховань з'явилось три хрести. Марія Пунтус у своїй публікації назвала їх показовими, бо вони зроблені з граніту.
Такий ескіз розробив і запропонував департамент розвитку інфраструктури міста (ДРІМ). У процесі зустрічей сімей загиблих із представниками влади були озвучені побажання щодо вигляду квітника, замощення, який вигляд повинна мати могила, щоб це не був блискучий граніт, щоб він був оброблений термічно. До цих побажань дослухались, показали, що можна комунікувати. Це прекрасно, це чудовий кейс. Якщо буде принаймні уніфіковане замощення, це б уже було добре, — каже журналістка.
Водночас Марія зауважує, що історик Василь Павлов окреслив цікаве поняття «цвинтарної травми 1990-х», коли вважається, що вищий, більший гранітний пам'ятник є свідченням вищого статусу людини, і це гарніше, краще. Можливо, у нас через це граніт всюди, навіть у бордюрах на Дзержинці...
До багатьох ініціатив криворізької влади та тих, хто реалізовує в місті владні повноваження, є великі запитання. Книга пам’яті, яка стала агіткою з фотографією Олександра Вілкула, чорногранітні меморіальні дошки, вшанування в топонімах (якого взагалі-то добилася громадськість!), гігантський Куб пам'яті, на який із міського бюджету виділяють 10 млн грн і на якому крім інформації про загиблих будуть транслювати свята…
У Кривому Розі за всі ці місяці чи не щосуботи рідні загиблих збирались на цвинтарі, і жодного разу там не було представника міської влади, — зауважує Марія Пунтус.
Там була тільки депутатка міськради Наталя Шишка, яка єдина відстоює думку родин загиблих на тих засіданнях.
Дарка Гірна, журналістка, телеведуча й авторка YouTube-каналу «Обличчя незалежності» багато говорить і про гранітизацію країни, і про те, що нам треба відходити від цього радянського способу творення меморіалів. Вона висловлювалась в ефірі «Еспресо» про ситуацію навколо військового меморіалу в Кривому Розі.
Кривий Ріг — це одне з тих прифронтових міст, де поховано чи не найбільше загиблих військових. Там була спеціально виділена земля містом під такі почесні поховання, але не було зроблено жодних замірів. Тобто людей ховають абияк, немає чітких рядів. Я вже не говорю про якусь доступність, дискусію з родинами. Архітектурний конкурс — це взагалі щось космічне для Кривого Рогу і для влади Вілкулів. Родини вимагають проведення всеукраїнського відкритого архітектурного конкурсу для того, щоб це місце було гідно вшановане і не було цього похмурого полірованого граніту, а були світлі кольори і світла пам'ять воїнів. Але, очевидно, міська рада Кривого Рогу застрягла в сталінських часах і продовжує цю радянську традицію меморіалізації в таких естетичних рішеннях, у яких зараз у росії ховають вагнерів та інших військових злочинців.
Дарка наголошує, що найкращі рішення щодо сучасної меморіалізації можуть запропонувати не «міцні господарники», а мистецьке середовище, історики, скульптори, архітектори, які на це вчилися багато років.
І єдине, що мають робити в цій ситуації представники міста, — це делегувати і організувати архітектурний конкурс, скликати комісію з різних представників, зокрема з родин загиблих, які би обирали найкращий проєкт. Це практика цивілізованих громад, Львова, Вінниці, Чернівців тощо, — підкреслює Дарка.
На Сумщині та в Луцьку були недавно проведені достойні всеукраїнські архітектурні конкурс на облаштування військових меморіалів. І це є цивілізованою практикою вільного світу, частиною якого ми хочемо бути.
Але це не входить в плани власників гранітних кар'єрів і власне державних чиновників, — підсумовує Дарка Гірна.
А гранітний ринок у нас зараз фактично є монополістом у ритуальному світі. На жаль.
Участь людей зумовлює те, що люди почуваються почутими і дотичними до процесів. Має бути простий, прозорий, доступний усім процес. У Кривому Розі він гранично непрозорий і сприймається як глуха гранітна стіна, від того всі скандали.
У Львові кілька місяців тривав конкурс на облаштування військового меморіалу, до складу журі входили різні спеціалісти і дослухались до думки родин, — каже Марія Пунтус.
І потім все одно цей конкурс когось не влаштував, бо неможливо домовитись такій кількості людей. Але тепер вносяться корективи. І меморіал матиме вигляд не просто цвинтаря — це буде сучасний урбаністичний простір. Там можна буде присісти і просто подумати. Я собі уявляю — і мені хочеться приходити в таке місце, і не лише відчувати печаль від втрати, а й думати, що ось ці люди дали мені можливість бути тут. І мені хочеться думати, як зберігати їхню пам'ять надалі.
Пам'ять має надихати
Ми спілкувалися з людьми, які в різних куточках України організовують низові ініціативи зі вшанування загиблих захисників і захисниць. І всі вони кажуть: якби було сприяння з боку влади — фінансове, приміщення, вода абощо, — коли проводиться забіг чи виставка пам'яті, то було би набагато легше і краще. Підсилити особисту сильну, натхненну історію доцільніше, ніж організовувати танці, співи, концерт для тих, хто втратили рідних. Серед цінних прикладів некриворізької «низової» меморіалізації — проєкт пам’яті загиблого захисника України Кості Юзвюка. Його реалізовує в Києві Саша Луцак на згадку про свого хлопця. За її словами в інтерв'ю для медіа «Ґрунт», вона з друзями націлені на те, щоб пам’ять надихала — тоді це стає особистою історією навіть для тих, хто не знали за життя полеглого захисника чи захисницю.
Усе гарне в місті щодо меморіалізації в Кривому Розі робить громадськість, — каже Марія Пунтус.
Це прості речі: велопробіг пам’яті Олексія Різниченка, коли його друзі, родина проїжджають значущі для нього місця, тому що він любив кататись на велосипеді. Це забіги імені Михайла Жолобова і Сергія Лакусти. Знов-таки Катерина Станкевич та її сім’я зробили бібліотеку в парку Щастя, бо там, у тому районі, жив загиблий Олексій Різниченко. Люди можуть прийти, взяти книжку, прочитати і повернути, це як буккросинг. Нещодавно в Довгинцівському районі мешканці вулиці посадили дерева в пам'ять про загиблих захисників і встановили власноруч зроблену табличку. Це викликає емоцію, запам'ятовується».
Поки що такі приклади поодинокі і привертають не так багато уваги, як мали б. Проте люди гуртуються, об’єднуються, реєструють юридичні особи, як це зробила неформальна спільнота «Місто Героїв», що тепер діє як зареєстрована громадська організація «Спільнота родин криворізьких Героїв».
Натомість ініціативи влади численні, хоча й викликають спротив значної частини патріотично налаштованих людей у Кривому Розі.
Чому влада намагається керувати, коли українці — свідомі люди, вони знають самі, що робити і як? — каже Надія Гайдук.
От я іноді, вибачте, не розумію, за яку ми Україну воюємо? От мій син точно воював за вільну Україну, ніяк не за радянську. А дивлячись на нашу владу, таке враження, що вони не можуть відпустити Радянський Союз, свою партійну школу, своє навчання, тому відстоюють ці здоровенні пам'ятники. Вони так і не зрозуміли Україну, і не розуміють далі.
