Вишиванки Апостолівщини,Криворіжжя і Херсонщини: хрестик, лиштва та широкі рукави

Чому на Херсонщині та Апостолівщині у вишивці переважають блакитні та жовті кольори? Які особливості мали жіночі та чоловічі вишиванки на цих теренах? Як бельгійці Шарлотті Брокар вдалося прищепити українським вишивальницям новий стиль, що досі носить її ім’я? Про це та інше розповідала на лекції до Дня вишиванки-2024 Тетяна Павлюченко, атестована народна майстриня з вишивки, членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України, завідувачка бібліотеки міста Зеленодольська. Захід відбувся в Кривому Розі 16 травня 2024 року в парку імені Федора Мершавцева за підтримки БФ «Громадська ініціатива мешканців Кривбасу». Ми підготували текстову версію лекції Тетяни Павлюченко.

Я приїхала до вас з Апостолівщини — зараз це південь Криворіжжя і південь Дніпропетровщини, — з того самого Зеленодольська, об який два роки тому російські фашисти зламали свої зуби. І мені дуже приємно сьогодні розказати Криворіжжю про те, чим особлива вишиванка Апостолівщини — і чоловіча, і жіноча.

На жаль, на сьогодні дуже мало залишилося автентичних вишиванок, але вони є, вони мають свої особливості і крою, і візерунку, і кольорової гами. Тож я презентую маленьку колекцію і дослідницьку роботу — мою і вчительського та дитячого колективу, які працювали над цією темою майже 10 років.

Ми — найпівденніше містечко або населений пункт нашого з вами зараз великого Криворізького району. Ця місцина переходила з Катеринославщини на Херсонщину, з Херсонщини знову під Дніпропетровську область, і, звісно, це відбилося на культурі та традиціях.

Апостолівщина — це козацький край, тому в чоловічих візерунках вишиванки тут присутні, звісно, козацькі елементи. Такі села, як Грушівка, Кам'янка, Мар’янське (колись це була Тернівка) — це козацькі зимівники, або Заводська Січ, яка була розташована на межі між Апостолівським і Нікопольським районом, і це позначилося і на вишиванках. Маємо оберегову чоловічу козацьку сорочку, їй притаманні голубий, зелений, червоний, жовтий кольори.

Неподалік від Зеленодольська приблизно два роки тому була та сама, як називали ЗМІ в усьому світі, Високопільська «кишеня». У наше місто, слава богу, не зайшли окупанти, але ми були на лінії вогню, потерпали. Зокрема і моя колекція трохи потерпіла від цього.
Ось такий вигляд мало довоєнне місто Зеленодольськ. Ми дуже компактне містечко, у підручнику з географії для п'ятого класу нас згадано як найменше за розміром і кількістю жителів місто вУкраїні. Це наша Криворізька ТЕС на фоні, і озеро-охолоджувач ТЕС, пляж, дачі, городи, клумби.

Село Мар'янське знаходиться на березі Дніпра, тепер уже неіснуючого Каховського моря. Це козацький край, і Мар'янське славиться ковилами, степами. Тут колись був зимівник Тернівка, церкви, було на що подивитися, але все те затоплене «морем».
Село Велика Костромка — це третій населений пункт за величиною. Зараз воно має бути перейменоване. Тут є історичні будівлі, внесені до реєстру пам'яток та пам'ятників архітектури. Село хлібосольне, хлібодарне, завжди славилось великокостромськими стравами.

Село Мала Костромка — це четвертий, найменший населений пункт Зеленодольської громади.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці в селі Михайло-Заводське — це єдина церква, яка залишилася з давніх часів, їй майже 130 років, вона в стилі козацького бароко. Таких церков було по кілька в кожному селі, на сьогодні в усьому колишньому Апостолівському районі — єдина церква.

Апостолівщина славиться тим, що на території нашого невеличкого району розташовані майже 500 курганів. І коли ви їдете степами або степовими дорогами, і праворуч, і ліворуч, і спереду, і ззаду ви завжди побачите кургани — є великі, є малі. Найбільший курган — це курган Жерця заввишки з п'ятиповерховий будинок. Він не розкопаний археологами, але чорні археологи щороку «працювали» над ним до повномасштабного російського вторгнення.
‍

Оскільки Базавлуцька Січ знаходилася на межі Апостолівського та Нікопольського району, то, звісно, і зимівників було багато, про це можна почитати в щоденниках Еріха Лясоти.

Із нашим краєм пов’язаний і художник Ілля Рєпін. Він мав українське коріння, працював у селі Грушівка, написав дуже багато козацьких типів, зокрема і жіночі портрети у вишиванках і в головних уборах, притаманних саме цим селам.

«Поема про море». У 1950-х роках в СРСР було вирішено побудувати Каховську ГЕС і п'ять штучних морів на Дніпрі, зокрема Каховське море — найнижче в Дніпровському каскаді. Сюди приїздив Олександр Довженко, їздив у Мар'янське, Грушівський Кут і село Грушівка. Тут він збирав факти, дані, спілкувався з людьми і народжував «Поему про море». Потім він скаже, що то була помилка, що ще людство жахнеться від того, що створили ці штучні моря, але то буде потім. Те море втопило і нашу історію, історію Великого Лугу — колиски козацтва, втопило культуру — це ті давні хати козацького типу, кладовище, церкви, вишиванки, кераміка…

1922 рік. Це фото Апостолівського чотириголосого хору. Чотириголосий хор — це молодь, яка співала козацькі пісні. Ці хлопці й дівчата ставили п'єси по Котляревському, співали пісні, зберігали обряди. Усі молоді люди вдягнені у вишиванки, шапки, спідниці, притаманні нашому регіону.

1950-ті роки. Це хор старшокласниць міста Апостолово. Зверніть увагу на їхні сорочки, вони всі вишиті, у кожної дівчини своя сорочка взята з дому, і вінок жодний не повторюється. Тобто це ще було, і це було традицією — вдягати на свята сорочки і вінки.

Ось ця чоловіча сорочка, вишита майстринею з села Мар'янське в 1950-х роках, належала Олексію Івановичу Галушці. Він кілька років тому помер, а сорочку подарував після того, як я досліджувала і опитувала його. Взагалі він був таким українцем завзятим: страйкував, оголошував голодовку. Який господар, така і сорочка.

Найбільше мене здивувала фотографія Пабло Пікассо у сорочці-вишиванці. Він говорив, що любов до сорочки прищепила йому перша дружина, Ольга Хохлова. Вона уродженка Ніжина, з Полтавщини. Ось таку сорочку Пабло носив — і ось таку Олексій Галушка, вони дуже-дуже схожі. Просто тут маленький такий хрестик, а там більший, і ще візерунок наполовину, але ширше.

Погруддя чоловічих сорочок — поліхромна вишивка і хрестик. Хрестик прийшов на нашу територію в ХІХ столітті, до того була лиштва, мережка, низь, але не хрестик. Хрестик — то набуте, брокарський стиль. До його поширення хрестиком лише поєднували елементи або одну вишивку.
‍

У ХІХ столітті до нас прийшов новий тоді стиль вишивки брокар, тож з автентичних сорочок ми на сьогодні маємо візерунки в стилі брокар тільки на жіночій сорочці в чорно-червоній гамі.

Ось така сорочка-вишиванка, бачите, — немає ні чорного, ані червоного. Замість темного — це коричневий, а з символів — це ромб, це з трипільських часів символ засіяного поля. Сорочка нагадує зоряне небо, можливо, то саме козацькі елементи. Ось така, бачите, чоловіча сорочка з села Михайлівка, також 1950-х років. Зверніть увагу, наскільки мілесенький хрестик. Оці сорочки — тільки друга була з великим хрестиком — ювелірна робота. Ми бачимо введені чорний і червоний колір, але не монохромний, а поліхромний.

Чим відрізняються сорочки Апостолівщини, передусім чоловічі, від інших сорочок? Майже всі чоловіки працювали на Дніпрі, на річці, вони мали давати жестами, руками сигнали один одному. Для того, щоб їх було видно, треба, щоб рукав був або широким, або хоча би прямим, це як полотно, як прапор. Це те, що ми знайшли і в літературі, і потім підтверджували спогадами бабусь, що вони шили такі сорочки або бачили, що діди і чоловіки носили сорочку з широкими рукавами.
‍
Перед вами типи чоловічих сорочок першої половини XX століття, це 1930-ті роки. Це біла сорочка, а це темна, і вони обидві вишиті. Тоді було нормально ходити усорочках і в будні, і в свята.
‍

Ці сімейні фотографії мені надала оця дівчинка, яка виросла, і я познайомилася з нею, коли їй було за 90. Вона пояснила, що це її рідний дядько. Він вчителював в іншій області, приїхав додому, забрав малих і повів сфотографуватися. А це її родина, дядько з жінкою і з хлопчиком.

Як у кожної вишиванки є історія, так і у людини є історія. Чоловіка репресували — він просто був залізничником, робочим, не партійцем, не політичним. Його схопили, а через якийсь час сказали, що його розстріляли. За що, чому — родина так і не дізналася, ані дружина, ані син…

Крій їхніх вишиванок цікавий тим, що були козацькі мотиви таких знаків у вишивці, як поліхромна вишивка, широкий рукав.
Якщо порівнювати, наприклад, з цими сорочками, то це Івано-Франківщина, дві чоловічі сорочки, льон, вишита також поліхромно, і також хрестиком. Ці сорочки з села Лопушина-Хомина, і вони були в церкві в якості обрядових. Їх подарували нам, і ми почали їх використовувати на свята — чоловіки або хлопці вдягали, водили Маланку, колядували.

Якщо на заході України ми бачимо лляні, полотняні сорочки, то у нас тонкі сорочки, жіночі будуть іще тонші — штапель, тонка бязь.

У річкові порти в Херсоні і Миколаєві кораблі привозили тканину, нитки і мило «Брокар». Дружина Генріха Брокара Шарлотта, бельгійка, була дуже підприємлива. Для того, щоб мило швидше розходилося, вона придумала маркетинговий хід: брусок загортали в надруковану чорно-білу чи червоно-чорну схему вишивки. Тобто і сама схема, і хрестик, і червоно-чорна гама прийшли в наш побут таким чином.
‍
А розповсюджувалося все на степову Україну скоріше, ніж, наприклад, на захід України, тому що наша територія тоді адміністративно була частиною Російської імперії.

Коментар редакції:
‍
‍

У публікаціях всеукраїнських та діаспорних медіа нагадують позицію знаної дослідниці української вишивки Олени Пчілки, яка писала в передмові до своєї книги «Українські узори»:

«Потреба в таких зразках, чисто народніх, українських — велика, бо й зразки вишиванок, так само як твори народного слова, або пісні, можуть псуватися, калічитись. До сього псування чимало прилучилися, призвели ті «премії», мальовані листочки з визирунками, що ними обгортають, наприклад, брусочки мила, тощо. Такі зразки стилю спотвореного, з тим неподобним зуб’ям, та ляпаними здоровими квітками (трояндами, «рожами») можна побачити вже не тільки на вишиванках у городянок (на рушниках, на сорочках), а й на вишиванках селянських (иноді такі визирунки йшли й з «модних журналів»). Бажано, щоб наші вишиванки зоставалися при своїй давній, властивій їм красі».
У передмові до наступного видання книги Олена Пчілка увиразнила думку: «Український стиль в нашому народному (та й не тільки народному) шитті починає псуватися, зпотворюватись; замість узорів давнього повздержного стилю, — з тими геометричними визирунками, або стилізованими квітками й гілечками, — часто вже побачите на рукавах наших селянок, міщанок, — або й у панночок та дам, — страшенну ляпанину: якісь неможливі «розы», та лапате листя, або якесь там строкате зубья, птахи, — і все те ріже очі, робить з рукава, або й попередниці, шматок якогось московського ситцю, самого безглуздого смаку».

Зверніть увагу на цю, єдину на той момент жіночу сорочку з льону, яку ми знайшли. Це повсякденна сорочка, у такій не можна було йти на свято, вона була така груба, як ті сірі чоловічі сорочки. Вона вишита калиною, червоно-чорною гамою, і прикрашена пухликами. Я таких ніде не бачила.

А цю сорочку вишивала бабуся з села Мар'янське, худюсінька, малюсінька, зростом десь півтора метри — і сорочка така сама. Вишито рукава внизу, і на рукавчику трошки, низ вишитий, і теж із мережкою, по грудях не вишите, але зроблено візерунком. Тобто сорочка повністю оберігала людину, усі ці вирізи, які маємо ми на собі зараз в одязі — на той момент вишиванка все захищала, щоб ніякий біс не вхопив, нікуди не заліз, нічого дурного нам не скоїв.

І ось ми бачимо стиль брокар. На жаль, я не знайшла жодної жіночої сорочки в поліхромі і не хрестиком. Але років 15 тому мені пощастило. У музеї Івана Гончара в Києві я потрапила в запасники. Мені показали давню-давню сорочку Херсонщини і Дніпропетровщини.

Мене вразила дніпропетровська (катеринославська) сорочка, яка була вишита тільки червоними нитками, по-багатому, дуже широкий рукав і повністю зашитий червоними квітами. І історія така, що кожна дівка мала вишити собі весільну сорочку весільну. Але з умовою, що саме в цій сорочці, хай би коли б вона померла — чи то в 90 років, чи то в сто років, — її мали поховати. Родина передала в музей цю сорочку — бабцю поховали в чомусь іншому.

Що стосується жіночої сорочки Херсонщини, то була поліхромна і геометрична вишивка зелено-, жовто-голуба, але не рослинні, а геометричні візерунки.

А брокар — це на грубому домашньому полотні в'юнок, це троянда, це мак. Це частина сорочки, яку — як зараз говорять, репліка, — я відтворила.

До жіночих сорочок були підвищені вимоги: її треба було скроїти, зшити і вишити так, щоб жінка могла бути і привабливою, і гарною господинею, і неабиякою мамою — усе це треба було вмістити в одній сорочці.

І ще одна така особливість конструкції апостолівської сорочки, або півдня України, степової України — це виріз каре і широкий короткий рукав. Виріз каре — це така літня сорочка, це не Апостолівщина і не степова Україна. Це сорочка дівчини, яку з Хмельниччини відправили в заслання в Апостолівський район. Усі чоловіки пішли в УПА, і її після війни підлітком відправили сюди. У нас досить часто зустрічаються родини, які тут опинилися саме з політичної причини.

Це Ніна Антонівна Подольська, вона каже: «Я так сумувала за рідною Хмельниччиною і за рідними, що я просто плакала і шила собі цю сорочку». Вона її називала «дівоча сорочка», і літня, тому що, каже, «тут же спека страшна, в степ не вийдеш, я дівувала в цій сорочці з таким рукавчиком, яка давала можливість влітку не зажарюватися».

Це сорочки Софії Хмари, яка приїхала до нас у Зеленодольськ із Вінниччини. Кольорова гама підкреслює, що це літні дівочі сорочки. Вони зі штапелю, з благородної тканини. Софія також говорила, що дуже сумувала за рідною Вінниччиною, тому привезла до Зеленодольська ці сорочки. Спочатку я подумала, що я цю сорочку бачила, знімала з неї викрійку, коли досліджувала. Жінка пояснила, що, коли вона брала участь у шкільних заходах, їй шили цю вишивану сорочку. Деякі елементи брали з давніх жіночих сорочок, дещо з рушників, і все вміщали водну сорочку. То я потім зрозуміла, що оце каре — воно автентичне, і рукава, інші деталі були з рушників.

Це моя репліка сорочки, про яку я вам розповідала. Згодом, після більш масштабного дослідження я зрозуміла свої помилки в цій сорочці: по-перше, рукав я вишила маками, бо мені так захотілось. Маків ні в кого не було, а тут дісталися ці автентичні клапті мені з рукавів справжніх жіночих сорочок, і я взялася вишивати по-багатому. Можливо, краще було б вишити червоним квітку чи чорним рукав — так було б і автентично, і справедливо.

Це також моя робота, щоб показати, наскільки можна прикрасити сучасний одяг. Це та сукня, у якій я сьогодні.

Це сорочка вишита, зараз її носить моя невістка, бо їй більше пасує і до лиця, і до віку. Це чорна сорочка, також вишивала, бо хотілося різних кольорів. Це сорочка під джинсові штани або й шорти з деревом життя, з птахами. Цю сорочку вишивала Оксана Капустяна своїй мамі своїй, дуже філігранна робота, гарно підібрані кольори — вона в трояндах.

Це сорочка моєї колежанки Марини Ляпунової. Вона також старалася відтворити з мережками, зробити більш автентичну сорочку, притаманну рідному краю. У моїй колекції є сорочка з Вінниччини, вишита не хрестиком. Я її виміняла через те, що вона вишита лиштвою, її можна відтворити і подивитися, як вона пошита. Бачите, рясно зібрана біля шиї, закрита наглухо, рукавчик на зборочки, вона більш по-сучасному оформлена, не так, як стародавні вишиванки. Але чорна, червоно-чорна гама таки присутня.

Кольорова гама формувалася з того, якими рослинами можна було пофарбувати нитки: були жовті, червоні або рожеві, зелені, коричневі кольори. Нитки фарбувалися у виварених рослинах, у настоях, а потім запікали в житньому тісті, щоб кольори не вигорали, не линяли — така була технологія.

Історій багато, а вишиванок, які можна потримати, доторкнутися руками, на сьогодні обмаль. Але ми вдячні, що наші майстрині таки їх зберегли і залишили нам.