Село Потьомкине, що в Херсонській області, перебувало під російською окупацією до кінця червня 2022 року. За словами Наталії Корнієнко, директорки Високопільського центру первинної медико-санітарної допомоги (ЦПМСД), на початку деокупації населений пункт був зруйнований майже стовідсотково, у ньому проживала лише одна людина. Станом на березень 2024 року до села повернулося близько 100 людей. Однією з перших до рідного дому приїхала і залишилася тутешня фельдшерка Ольга Півкач.
Місцеві кажуть, що вона — справжнє спасіння для всіх, адже пані Ольга є фельдшеркою трьох населених пунктів Високопільської громади: Потьомкиного, Нововознесенського та Ольгиного.
Робоче місце Ольги Півкач — модульний будиночок фельдшерсько-акушерського пункту (ФАП) у Потьомкиному. Цей і ще два аналогічних будиночки, як розповідала нам директорка ЦПМСД, громада отримала як допомогу від благодійного фонду «Ранок Відродження» та клубу «Ротарі».
Раніше кабінет Ольги Півкач був у будівлі амбулаторії, біля якої нині і встановлено модульний будиночок ФАПу. Амбулаторія, як і всі будівлі в Потьомкиному, була суттєво пошкоджена внаслідок російських обстрілів, і село залишилося без місця, де можна отримати медичну допомогу.
Пані Ольга показала нам цю будівлю: вікна розбиті, стіни обвалюються, дах пошкоджений, меблі поламані. Там були маніпуляційний кабінет, кабінет сімейного лікаря та фельдшера.
У новому модульному ФАПі — три великі кімнати для прийому пацієнтів і пацієнток.
«Тут чисто, гарно, тепло, взимку обігрівається все, вода є, туалети. Все дуже чудово, все автономно. Якщо немає світла — є генератор», — коментує Ольга Півкач.
Жителька Потьомкиного Надія Голінська звертається до фельдшерки щосуботи, щоб та їй поміряла тиск. Вона дуже задоволена тим, що з’явилася ця модульна будівля, дякує всім, завдяки кому це сталося, і не нахвалиться фельдшеркою:
«Хоч є де зупинитися лікарям, і Олечці нашій також є де прийняти нас в теплі, в добрі. А то бідненькі тут на зупинці збиралися, а вона медикаменти роздавала. Холодно, дощ, бруд, сніг — стоїть дитина замерзла, там тієї Олечки — як дитятко маленьке».
Протягом робочого дня пані Ольга вимірює тиск, видає ліки, якщо сімейний лікар назначає, ставить крапельниці. До тих, хто не може дістатися ФАПу, фельдшерка приїжджає додому.
«Викликають спочатку мене. Потім я дивлюся, якщо не можу допомогти, то викликаю швидку. Швидка приїжджає і надає допомогу, якщо треба — госпіталізує, якщо ні, то залишає на місці. Якщо треба, я викликаю сімейного лікаря, він також приїжджає, призначає, капає, якщо людина не може поїхати у Високопілля. Пологи в нас проходять зараз у Кривому Розі. Зараз у Потьомкиному 22 дитинки. Батьки з дітками звертаються, коли ГРВІ, грип. Найменшому нашому хлопчику пів року», — розповідає фельдшерка.
Також у Потьомкине приїжджають і приймають людей представники і представниці міжнародної організації «Лікарі без кордонів». Серед них є і психолог, який допомагає місцевим дати раду викликам воєнного часу й горю, надає фахову психологічну допомогу.
Пані Ольга розповідає, що часом такі задачі постають і перед нею:
«Приходить мати загиблого хлопця тиск поміряти, а воно ж видно, що в неї ще щось на душі… Вислухаєш звісно, підтримаєш. Але я не фахівець у цій справі. Якби могла, то допомогла би більше».
Віднедавна фельдшерка має свій транспортний засіб — велосипед. Розповідає про нього з радістю, бо завдяки йому може більш оперативно надавати медичну допомогу односельцям.
«Приїжджаю я у Високопілля, а Наталія Миколаївна (Наталія Корнієнко, директорка Високопільського ЦПМСД. — Авт.) каже: “Оля, тобі прийшов велосипед! Ти хіба не рада?!” Я кажу: “Рада”. Привезли ми його додому в коробці, чоловік швидко склав, так і їжджу».
Початок повномасштабного російського вторгнення застав Ольгу вдома. Чоловік був на роботі. Їй подзвонила вчителька старшого сина і сказала не вести його до школи, адже почалася велика війна. Пані Ольга згадує, що вночі напередодні чоловік чув вибухи, але думав, що то стріляють мисливці.
«Потім ми довго були вдома, дивилися новини по телевізору, а потім російські війська дійшли до “Піонера” (дослідне господарство в селі Любимівка, близько 20 км від Потьомкиного. — Авт.), тут, недалеко від нас, почали сильно стріляти. Було дуже страшно, чоловік ще ходив тоді на нічні чергування. Я залишалася сама з дітьми. Літак пролетить — я прокидалася, дзвонила чоловіку. Ми ховалися в погребі», — розповідає Ольга Півкач.
Льох, щоправда, був в іншому кінці села — оскільки свого льоху не мали, сім’я бігала ховатися до кумів. На другий день після того, як російські війська зайшли в село, кум пані Ольги почав наполягати на виїзді. Обрали Вінницю, адже там було безпечно і проживали родичі. Але після трьох тижнів перебування на Поділлі “дуже хотілося до дому”. Ольга Півкач із чоловіком та дітьми вирішили поїхати ближче додому, так і опинилися в Кривому Розі.
До рідного села сім’я повернулася одразу після деокупації, не боячись руїн та мін. Спочатку подружжя приїхало без дітей, щоб принаймні перекрити дах у будинку. Невдовзі переїхали всі.
«Ми вирішили з чоловіком, що треба їхати. Хотілося на роботу вийти. Найбільше переживали за те, що буде холодно, що ми померзнемо. Не так ми, як діти. Нашій доньці 4 роки, а сину було 10. Просто дуже хотілося додому. Хоч я тут не народилася, але вважаю, що це мій дім».
Ольга Півкач розповідає, що народилася не тут, але живе у Потьомкиному вже 11 років, село стало їй рідним. Дуже сумувала за ним, поки змушена була жити деінде, і дуже раділа, коли повернулася. Наразі в селі є електроенергія та вода, але раніше було інакше:
«Світла не було, павербанки ми їздили у Високопілля заряджати. Дітям у телефонах не дозволяли грати, бо вони швидко розряджалися. Син мій говорить зараз: було добре, коли світла не було, бо в карти грали. Кожен вечір грали в “Уно”, у карти. У нас машина є, і в ній акумулятор, то ми вішали лампочку — світло було. Хлопці казали, що аж на перевалку (одна з віддалених господарчих будівель села. — Авт.) було видно, як лампочка світить».
Пані Ольга каже, що чимало людей не повертаються в Потьомкине — дуже вже село розбите, дуже складно і дорого відновлювати хати… Але частина людей таки повернулися. Коли фельдшерка показувала розбиту хату, ми не могли повірити, що там хтось живе. Але пані Ольга запевнила, що там живуть жінка та її син. Вони тимчасово проживали у Зеленодольську, знімали там квартиру. Наразі повернулися додому.
Деокуповані села Херсонщини, і Потьомкине серед них, дуже допомагають відбудовувати й ті, кого місцеві узагальнено називають «віруючі» або «церква». Це представники і представниці різних організацій при протестантських церквах. Зазвичай місцеві навіть не запам’ятовують, яку саме з протестантських церков представляє та чи інша людина, проте за допомогу дуже вдячні.
Саме допомога «віруючих» була вирішальною для сім’ї Півкачів — «церква» допомогла перекрити дах хати. Ольга Півкач розповідає, що якогось дня «віруючі» привезли гуманітарну допомогу і почули, що в будинку розмовляють діти. Спитали, чи є вікна, чоловік відповів, що немає. Вони ще порозпитували, дізналися, що в сім’ї двоє дітей, що пані Ольга працює фельдшеркою, записали потреби. Наступного дня подзвонили і запропонували конкретну допомогу.
«Я не думаю, що це через те, що я фельдшерка. Гадаю, це завдяки тому, що у людей добре серце», — розповідає Ольга Півкач.
Пані Ольга вдячна за допомогу небайдужим, і каже, що не могла би не повернутися з родиною додому:
«Було неймовірне бажання їхати додому. Це така сила якась, я не знаю.. У мене народилися тут діти, ми з чоловіком купили цю хату... Це наш дім!»
