Розповідь від першої особи. Говорить Олег Пилипенко:
24 лютого 2022 року мені як голові громади зателефонували місцеві жителі з Шевченкового, сказали, що вулицями ходять незнайомі люди і відбувається щось незрозуміле. Ми приїхали у село, і нас почали обстрілювати з гранатометів. Тоді для нас це був перший серйозний шок, але Бог нас зберіг.
Після цього ми розробили певний протокол. Була група хлопців, назвемо її «Партизанське братство», вони в кожному населеному пункті збирали інформацію про переміщення ворожих колон. І ми домовилися: якщо хтось із хлопців не доїхав з точки А до точки Б, то всі протягом півгодини змінюють свою локацію.
Ми нікому не казали, де ночували, але щоночі це було нове місце. Особливо я говорю зараз про себе, бо ми зрозуміли, що на мене як на голову громади триває «полювання».
Ми передавали інформацію ЗСУ досить-таки успішно, але потім росіяни почали глушити мобільний зв'язок. Вони зрозуміли, що це був основний канал спілкування. І тоді ми перестали отримувати необхідну інформацію з певної частини громади. Тому ми почали їздити з гуманітарними наборами у ці села, і там уже збирали інформацію безпосередньо від людей.
Машин, які розвозили гуманітарну допомогу, було шість. В одній із машин їхав я із моїм водієм. Ми поїхали в найвіддаленіше село і потрапили у ворожу засідку.
Нашу машину оглянули буряти, побачили, що там тільки хліб, ліки та гігієнічні набори. Потім вони перейшли до того, що їм вдається якнайкраще — це звичайний пограбунок. Вони забирали гроші з кишень, забрали годинник, мобільні телефони. А в моїй кишені були документи. Коли вони побачили, що я є головою громади, нас одразу заарештували. Це була чорна сторінка в моєму житті...
Росіяни були дуже агресивні. Вони втратили багато підрозділів, які штурмували аеродром та просто їздили територією нашої громади. Тож цю агресію їм треба було виплеснути.
Поводження з нами було дуже жорстоке. Мене роззули, забрали взуття і прив'язали зверху до БТРа. Дві години везли вночі холодної пори року полями до Чорнобаївки.
Перші три дні в Чорнобаївці були фізично важкі. Щодня мене били по 4-5 годин, допитували, використовуючи електричний струм, обливали холодною водою. Потім доводилося спати в вологих речах.
Одного разу мене вивели на розстріл, стріляли просто над головою. Росіяни вчиняли такий тиск, щоб просто зламати людину. Вони ставили такі запитання, на які я не мав відповідей, наприклад, «як влаштована оборона міста Миколаєва?». А коли я з території Шевченківської громади в місто Миколаїв не їздив, то й не знаю, що і як там влаштовано. Тобто тебе три дні б'ють, а відповіді немає, і немає не тому, що ти не хочеш їм казати, а тому що просто не знаєш цієї інформації.
Після цього почалася боротьба серед самих росіян. Суперечка була між їхньою військовою поліцією і десантниками через те, що не могли визначити, у кого більше прав на мене як на в’язня. Уже на той час вони витягнули з мого телефону певну інформацію, яка підтверджувала, що координати місць загибелі їхніх підрозділів були надані ЗСУ саме з мого телефону.
Я тоді вважав, що, напевно, після цього буде просто смерть. І до цього я вже був морально готовий. Але в підрозділі військової поліції стояло завдання від їхнього керівництва створити канал обміну військовополонених на Миколаївському напрямку. І вони шукали людину, яка б мала зв’язок з військовою адміністрацією і через яку можна було б це реалізувати. Бажання створити канал обміну і обмінювати своїх виник у росіян, тому що їхні солдати вже відмовлялися йти в атаку. Дуже багато окупантів потрапили у полон на Миколаївському напрямку, дуже багато загинуло з їхніх підрозділів.
Тому для них було важливіше повернути своїх, ніж просто задовольнити власні амбіції через ліквідацію мене. Десантники це сприйняли не дуже радісно. Їм заборонили мене бити, але вони вривалися серед ночі в нашу камеру, щоб просто кошмарити.
Потім Чорнобаївку, як усі пам'ятають, бомбили. Коли ти знаходишся там, в епіцентрі цих подій, і зсередини бачиш, як бомблять село, то розумієш, який там суцільний хаос, і в російських підрозділах також. Росіяни без наказу не відступали, вони сиділи там, поки могли сидіти. І в один із таких днів було 4,5 години обстрілу. У них вибухала та горіла техніка. Кімната, у якій ми з моїм водієм перебували, була 2х3 метри, дуже маленька, але стіни прошивали осколки. Кругом був чорний дим, і здавалося, що кожен вибух ближче й ближче.
Ми вже готувалися до того, що в цій ситуації не виживемо. Але росіяни прийняли рішення про евакуацію, і забирали лише тих полонених, які являли певну «цінність». Забрали усіх військовополонених і нас двох із цивільних. Усіх інших цивільних, на жаль, росіяни вбили. Там було приблизно 20 людей, яких просто стратили. У цій ситуації можна зрозуміти, що людське життя для них нічого не важить.
Потім російська колона вирушила в напрямку Нової Каховки. Але швидко рухатися вона не могла, бо те, що могло їхати, тягнуло те, що вже було підбите. Місцеві херсонські жителі відслідковували цю колону, передавали інформацію нашим хлопцям. Колону двічі бомбила наша авіація.
Коли я там знаходився, у мене була єдина думка, я її також сказав своєму водію: не так страшно загинути, як страшно, що тебе закопають в одній ямі з оцими всіма (росіянами. — Ред.). І потім твоє тіло ніхто й ніколи навіть не намагатиметься ідентифікувати, тому що всі будуть думати, що там лише окупанти.
Але знову-таки, ми вижили, і вже в Новій Каховці відбувся мій перший контакт із довіреною особою Віталія Кіма. Мене вивезли в якийсь ліс, дали можливість подзвонити, і наступного дня вже був обмінений мій водій. Він був першою людиною, яку обміняли на Миколаївському напрямку.
Коли створили цей канал, у підсумку було реалізовано 13 обмінів. Неподалік від Шевченківської громади на 11-му обміні по цьому каналу обміняли мене. Про мене переговори були дуже складними, тому що Генштаб не хотів створювати прецедент, коли цивільну особу поміняють на військовослужбовця. Тоді дуже багато українських голів громад, старост, депутатів були в полоні, і якби виник такий прецедент, то й інших треба було б міняти на військових.
Тому зусиллями Віталія Кіма, народного депутата України по нашому округу Ігоря Копитіна і ще однієї близької мені людини мене обміняли. Це було дуже непросто. Я зсередини розумію, наскільки був складний переговорний процес.
Обміняли мене 10 червня 2022 року. На той момент усі синці, які були на мені від побиттів, уже зійшли. Два з половиною місяці я провів у Новій Каховці в одиночній камері. Поряд зі мною були голови інших громад і секретар Новокаховської міської ради Дмитро Васильєв. Він, на жаль, через півроку після того, як його відпустили, помер.
Загалом я пробув у полоні 93 дні. Перший тиждень був дуже екстремальний. Це були переміщення, Чорнобаївка, приміщення, де було мінус 2 градуси. Це були побиття, тортури, обливання холодною водою, постійний холод, мінімум їжі. Я це називаю «п’ятизірковий готель з п’ятиразовим харчуванням»: за перші сім днів погодували тільки п'ять разів, та й їжі давали зовсім мало.
У Новій Каховці побиття вже не було, бо росіяни знали, що мене будуть обмінювати. Тоді мене просто лікували. До речі, у їхньому військовому госпіталі мені надали допомогу і врятували пальці ніг, тому що ноги були обморожені. Там мені зрізали всю відмерлу частину та зберегли нижні кінцівки. У мене були зламані ребра, тож у госпіталі також надали необхідну медичну допомогу.
Я тоді, до речі, бачив тих наших полонених, саме військових, яких привозили із запорізького напрямку. Першу медичну допомогу їм надавали саме в Новій Каховці, а потім уже везли до Криму.
Тоді я розумів, що це просто чудо, що ти живий, і в тебе збереглися всі кінцівки, ти можеш обійняти своїх дітей, ти можеш продовжувати ту роботу, з якою пов’язаний.
Після обміну з полону у кожної людини є дві головні дати в житті. Перша — це коли ти народився, і друга — це коли ти зрозумів, для чого народився. Якщо ти досі живий, значить, Бог для тебе підготував якусь певну місію в цьому житті, і ти не маєш права це не зробити.
