Через камінь, через будівлі, споруди, архітектурні елементи передається біль або страждання, які закладалися в цей меморіал. Меморіал — це комплекс. І ми у нашій громадській організації розуміємо, що меморіал — це не лише каплиця, це не лише місце для поховання, і це не лише могили, — говорить Катерина Станкевич, засновниця фейсбук-спільноти «Місто Героїв» і співзасновниця громадської організації «Спільнота родин загиблих Героїв».

У 2022 році Катерина втратила брата — Олексій Резніченко загинув, надаючи медичну допомогу українським військовим, які стали на захист держави від повномасштабної збройної агресії росії. Відтоді Катерина бореться за достойне увічнення пам'яті про загиблих захисників і захисниць України. Зокрема вдалося домогтися перейменування колишньої вулиці Співдружності на честь Олексія Різниченка. Також Катерина з іншими небайдужими проводила акції, щоб добитися вшанування пам'яті полеглих захисників і захисниць у назвах криворізьких топонімів.

Зараз Катерина Станкевич, як і значна частина криворізької спільноти родин загиблих захисників і захисниць України, перейнята створенням меморіалу в Кривому Розі. Катерина особливо підкреслює, що меморіал — це комплекс споруд та архітектурних об’єктів, пов’язаних з пам’ятанням події чи людей.

Цей комплекс має занурювати людину в певний стан. Катерина каже, що люди, стоячи біля однієї могили, мають бачити могили усіх загиблих, щоб було усвідомлення масштабу втрати. Має бути центральна скульптура, яка буде вінцем цього місця і також створюватиме певну атмосферу для людей, які прийшли не до когось конкретного, а взагалі вшанувати пам'ять усіх загиблих.

Звісно, має бути й місце, де можна просто посидіти, побути наодинці зі своїми думками, можливо, звернутися до Бога. І це не обов'язково має бути каплиця. До всього цього, варто не забувати і про менш масштабні речі: туалет, парковку, лавки та смітники. Усе це формує той комплекс, як його собі уявляють родини загиблих військових у Кривому Розі.

Ми спілкувалися з Катериною Станкевич ввечері 3 квітня 2025 року. Вранці цього дня ми побували на Секторі почесних поховань. Там частково вже були поставлені елементи огорожі Сектору та встановлена таблиця, якою міська влада інформує про отримання коштів на встановлення намогильних споруд. І головна алея, яка веде через головний вхід до Сектору, і всі інші алеї ще були незаасфальтовані. Працівників чи працівниць ми не побачили, окрім однієї наглядачки, тому складалося враження, що роботи з облаштування Сектору призупинені. Уже за кілька днів ситуація змінилася, але на той момент ми говорили з Катериною про поточний стан.

Ми звернули увагу на те, що багато намогильних споруд на той час були подібні, із однаковими елементами. Катерина каже, що люди просто бачили намогильні споруди на сусідніх могилах та замовляли такі самі.

Я думаю, це такий показовий момент того, що люди хочуть привести це місце до ладу, зробити його красивим. І навіть якщо там немає квітника з живими квітами, люди облаштували могили штучною травою або камінчиками, щоб це було красиво, — говорить Катерина Станкевич.

На засіданні криворізької міської ради у січні 2025 року було прийнято рішення про виділення 50 тисяч гривень на самостійне виготовлення та встановлення намогильних споруд. Через відсутність чіткої комунікації влади з родинами загиблих та пояснення, чому меморіал — це однострій, люди вільні у своїх рішеннях щодо зовнішнього вигляду та розмірів намогильних споруд. І аби не було непорозумінь, а згодом й різних намогильних споруд на Секторі почесних поховань, мають бути регулярні зустрічі людей з владою, обговорення, пропозиції та роз’яснення поняття меморіалу.

Є люди, які схиляються до того, щоб брати ці 50 тисяч гривень, це їхнє право. Ніхто не може в них його забрати або сперечатися з ними. Кожна людина робить вибір самостійно. Можна зрозуміти людей, які третій рік ходять на Сектор і вже втомилися фарбувати ці хрести. Вони хочуть якомога скоріше зробити кам’яні намогильні споруди, і тому просто хапаються за таку можливість. На даний момент через усі ці перипетії, які йдуть вже не перший рік, люди дійшли до такого стану, що прагнуть вже хоч щось зробити і просто закрити цю тему, — каже Катерина.

На момент нашої розмови на Секторі почесних поховань деякі могили вже почали заливати бетоном, щоб зробити намогильні споруди. На час публікації цього тексту кілька таких могил уже повністю обладнані.

Але більшість спільноти таки підтримує ідею однострою. Катерина впевнена, що, якщо кожна родина буде самостійно виготовляти та встановлювати намогильні споруди, то це вже не буде військовим меморіалом.

Навіть якщо ці споруди будуть умовно однакової висоти, то все одно буде видно різницю, а хтось захоче поставити двометрового янгола з мармуру. І це вже не буде виглядати як меморіал. Такий підхід «обирайте самі і встановлюйте» залишає можливість зробити різні намогильні споруди. Немає жодної регуляції того, скільки місця має займати ваша намогильна споруда, яка там має бути ширина та висота, — зауважує Катерина Станкевич.

Також родини загиблих багато говорили про те, що меморіал має бути інклюзивним комплексом, щоб всюди могли без труднощів пересуватися люди на кріслах колісних або ті, хто мають протези. Також простір має бути адаптовано і для людей із вадами слуху, зору тощо. Бо, наприклад, на стенді, де вказана інформація про надання коштів на облаштування могил, немає тексту шрифтом Брайля, тож людина з вадами зору не зможе прочитати та дізнатися, куди їй звернутися, щоб отримати ці 50 тисяч гривень.

На момент нашої розмови на Секторі нічого інклюзивного не було. Уже трохи більш як через тиждень там заасфальтували частину алей, тож є надія, що й інші аспекти інклюзивності врахують.

На питання, хто чи що заважає побудувати повноцінний меморіал у Кривому Розі, Катерина відповідає: «Держава». За її словами, досі нема єдиного чіткого механізму побудови меморіалів у містах України.

Кривий ріг — не єдина територіальна громада, де відбувається незрозуміло що навколо Сектору почесних поховань. Поруч у Кропивницькому такі самі перипетії, як і в нас, і таких громад багато. Але є чудові приклади того, як можна вирішити це питання, наприклад, як у Львові чи інших містах. Станом на зараз ми бачимо два шляхи — це або відкритий архітектурний конкурс, або громадське обговорення, як це було в Ірпені, — каже Катерина Станкевич.

Органи місцевого самоврядування з важливих для громади питань можуть проводити громадське обговорення. Але це не є їхнім обов’язком, вони можуть самі ухвалювати рішення з приводу будівництва. Та Катерина називає надмірним формалізмом, коли такі рішення влада приймає без обговорення з громадою, це викликає соціальну напругу.

Це питання можна було б вирішити меншою кров'ю. І я насправді на сьогоднішній день не розумію, чому ми цього не зробили раніше. Навіть коли був запропонований перший проєкт Володимира Токаря, чому не зібрали громадське обговорення? На той момент було не так багато родин, як зараз, напевно, вполовину менше, — говорить Катерина.

Родини загиблих військових турбуються про Сектор почесних поховань, працюючи не тільки з проблемою будівництва меморіального комплексу. Нещодавно вони провели толоку. Толоки зазвичай проводять в паркових зонах, але Катерина каже, що Сектор не є місцем, яке відштовхує, вони часто приходять туди, вже знають «сусідів», знають хлопців, які поховані на секторі.

Багато родин загиблих не живуть у Кривому Розі, є хлопці-сироти, за чиїми могилами не дуже доглядають. Буває, люди приїхали, поклали квіти, і через два тижні вони виглядають погано. Ми хочемо турбуватися про це місце. Нам важливо, щоб жоден герой не був забутий. Це страшно. Навіть коли це не в контексті знайомої тобі людини, — це глобально страшно. Бо сьогодні ми забуваємо про цього хлопця, а завтра ми забуваємо про мого загиблого брата, або про когось іще, — говорить Катерина Станкевич.

У громадській організації люди допомагають одне одному хто чим може, і це не обов'язково пов'язано з кладовищем. Турбота про родини загиблих — це також збереження пам'яті. Так суспільство говорить, що ми пам'ятаємо про жертву, яка принесла ваша сім'я. ГО «Спільнота родин криворізьких Героїв» спільно з ГО «Порода» провели захід «Хвилина немовчання». Це були поетичні читання, присвячені полеглим військовим.

Тільки військовий може розповісти про досвід військового, а ми можемо спробувати його прийняти. І в них це дуже класно виходить. Вони просто «докопуються» до самого серця. На цьому заході були присутні люди, які готові слухати про те, наскільки ми боїмося забуття. І я трошки була шокована, що прийшло стільки людей поговорити про смерть, про загиблих, про цей тяжкий досвід. Я думаю, вони розуміли, що вийдуть звідти з мокрими очима, але вони прийшли, і вони розділили цей досвід. Це неймовірно, — поділилася спогадами Катерина.

Наше онлайн-медіа відвідало цей захід, і ми бачили, що там було небагато людей із родин загиблих. За словами Катерини, можливо причина в тому, що в нашому суспільстві не прийнято говорити про смерть, втрати, і це звикли залишати в сім'ї.

Але при цьому до ГО «Спільнота родин криворізьких Героїв» звертаються люди й організації з пропозиціями про співпрацю у проведенні заходів пам’ятання. Катерина каже, що дійсно, пам'ять має бути не тільки в камені. Навіть хвилина мовчання є заходом спільного пам’ятання.

Окрім боротьби за побудову повноцінного меморіалу, організацію культурних заходів ГО «Спільнота родин криворізьких Героїв» планує залучати психолога для роботи з родинами загиблих. У планах також проведення просвітницьких зустрічей із тими, хто хоче навчитися правильно, тактично говорити з близькими військових.

Катерина Станкевич говорить, що основна мета громадської організації «Спільнота родин криворізьких Героїв» — це створення нової культури пам'яті. Меморіал на Секторі почесних поховань — це не єдине, чим зараз займаються члени та членкині.

Ми хочемо створювати цю культуру, ми хочемо говорити про наших героїв. Багатьох членів родин загиблих немає в місті, але хтось має цим займатися. Чому не ми? — каже Катерина.