НИЩАТЬ ВОРОГА "ПТАШКАМИ"

Кінець другої осені від початку повномасштабно говторгнення.

Земля накрита білою ковдрою ще не глибокого снігу, уже даються взнаки перші заморозки.

Неподалік лінії східного фронту, біля однієї з лісосмуг, які прошивають усю степову Україну, двоє військових роти ударних безпілотників 17 ОТБр налаштовують для запуску FPV-дрон.

Це пробний запуск «пташки» після ремонту.

«Був у реактивному дивізіоні, потім взвод управління, і ось перевели в роту ударних».

Так представив свій військовий шлях хлопчина 20 років на позивний «Пакіто». Спокійний, усміхнений і сконцентрований на підключені всіх блоків смертоносної «пташки». Виявилося, що сам він з окупованої ще в 2014 році Донеччини, мріє про звільнення своєї домівки. Не просто мріє, а й робить:

«Та багато чого підбивав, танчик навіть був. Тоді такий адреналін нахлинув, ручки трусились. Там ще два сепари сиділи зверху (сепарами ще ввід 2014-го «Пакіто» називає всіх ворогів, бо вони принесли його родині багато лиха. – Авт.). Наче попав там у бочину, ну, картинка пропала. Транспорт їхній нищимо, у вікна залітаємо, раз залетів уквартиру – зайнялося триповерхи. Нищимо їх усюди, куди дістаємо».

Командир протиударних безпілотників 17-ї ОТБр на позивний «Механік»

«Наш підрозділ займається виявленням і ураженням ворожих цілей за допомогою тяжких бомберів, які працюють вночі, та FPV-дронів. Їх потрібно багато, вони працюють як камікадзе, і працюють ефективно. Ці маленькі «пташки» наближають нас маленькими кроками до нашої загальної перемоги».

Так, досить офіційно і лаконічно, але з підкресленою значущістю роботи, яку виконує його підрозділ, почав спілкування з нами командир протиударних безпілотників 17-ї ОТБр на позивний «Механік».

Про ефективність і важливість цієї зброї ми почули від усіх, із ким спілкувалися, коли потрапили до бази підрозділу.

Звичайний невеличкий сільський будинок посеред безлюдного села. Але самевін - те місце, де зосереджено все необхідне для підготовки до вильоту і самихдронів, і зарядів для ураження противника.

На перший погляд здавалося, що в кімнатах кожен куток завалений речами, і все дуже хаотично.

Але через якийсь час, спостерігаючи за людьми і тим, що вони тут роблять, починаєш розуміти, що все тут підпорядковано єдиній логіці.

На стіні в центрі гостьової кімнати – прапор України.

Тут зона пічки, яка забезпечує теплом усі кімнати і «збирає» біля себе речі та взуття бійців для сушки.

А поруч – просто «творчий простір» для виготовлення смертоносних зарядів, завалений трубочками, гачечками, детонаторами, вибухівкою і ще багато чим.

«Робимо всякі смаколики, якими частуємо ворогів. В основному перероблюємо штатне БК, тому що воно відповідає заявленим тактико-технічним характеристикам. Це дозволяє отримувати прогнозований результат ураження цілей. Різні комплектуючі нам надсилають волонтерські організації. Вони допомагають і з 3D-друком різних запчастин.»

У сусідній кімнаті поряд із бомбером порався кремезний чоловік із незвичним шевроном на лівій руці. Під написом «Неввічливий кіт» зображений котяра в касці, а перед ним – нахилена в цікавій позі фігурка окупанта. Носійцього шеврона – пілот бомбера на позивний «Кот». Він разом із асистентом та командиром роти розбирали результати вчорашнього вильоту та планували новий.

На наші запитання «Кот» коротко описав історію свого вступу до лав ЗСУ:

«Явже два роки працював у Таллінні. Але коли настало 24 лютого, не зміг залишатись осторонь, і в перші дні повернувся в Україну, щоб боронити свою рідну землю і родину».

Про свою роботу «Кот» розповідає з особливим теплом і з гумором:

«Я літаю навеликих бомберах. Мабуть, тому, що я сам великий, душею прикипів саме до них.

Ми літаємо вночі, коли бомбер не видно. Його чутно, але невидно. Не чутно виходів, чутно лише прильоти.
Мені подобається ця велика «пташка», нею складно керувати, але виходить виконувати свою роботу і робити її максимально добре».

Командир роти ударних безпілотників 17 ОТБр веде далі:

«За статистикою, ураження цілей вважається ефективним, якщо 25-30% вильотів були вдалими. Ми показуємо ефективність ураження, близьку до 30%».

У спілкуванні хлопців було щось родинне. Незважаючи на те, що кожен займався чимось своїм, відчувалося, що вони роблять спільну справу.

«Боцман» зауважив про стосунки впідрозділі:

«Ми ніколи не сядемо вечеряти, якщо хлопці не приїхали з бойових. Ми чекаємо до останнього. Тільки коли вся наша маленька сім’я в зборі, тоді тільки можна побалакати, посміятись. Тому, що виїзд на бойові – це стрес. Коли людина повертається і не відчуває підтримки від тих, хто поряд, то вона дуже важко переживає все, що відбувається. Солдату важливо відчувати, що за ним хтось є і за кого він тут стоїть. Якщо це відчуття пропаде, то це вже буде не солдат».

«Як у багатьох побратимів, – підтримав його «Кот», – на мене вдома чекає сім’я, діти. Це, мабуть, те, що надає сил. Ти розумієш, для чого ти тут – щоб не прийшла війна в твій дім, у твою родину».

«Патіко» від себе додав, що поки не закінчиться це, ніхто йти звідси не планує. Що треба ще дім визволити, бо повертатись нікуди.

Під час спілкування кожен із хлопців наголошував наважливості допомоги, яку вони отримують від волонтерів та недержавних організацій, на терміновому збільшенні постачання ударних дронів та боєприпасів, які вони несуть, від державних структур.

Хлопці впевнені, що самеозброєння, яким вони майстерно нищать ворога, принесе нам ті перемоги, на якіми всі з нетерпінням чекаємо.