«Яка наша роль у формуванні культури пам’яті?» — саме навколо цього питання будувалася панельна дискусія, що відбулася 2 травня 2026 року в культурно-громадському центрі «Шелтер Плюс» у Кривому Розі. Її учасники говорили про роль мешканців, громадських організацій та родин полеглих захисників у збереженні пам’яті про Героїв.
До розмови долучилися голова ГО «Спільнота родин криворізьких Героїв» Тетяна Різниченко, координатор меморіальної ініціативи «Куби Пам’яті» Олег Сампір, координаторка групи підтримки дружин загиблих воїнів «Про життя» Тетяна Скіба.
Своїм баченням пам’яті поділилася Тетяна Різниченко. Для неї — події, які ми переживаємо протягом життя. Незалежно від того, радісні чи трагічні, саме вони формують наше майбутнє.
Спікерка розповіла про свого сина Олексія Різниченка — талановитого лікаря, який мріяв відкрити безкоштовний мамографічний кабінет для жінок. За її словами, він був людиною, яка вірила, що багато залежить від власної позиції та готовності діяти. Після початку повномасштабної війни Олексій рятував поранених на передовій, допомагав облаштовувати медичні пункти та готувався до нових відповідальних завдань. Після його загибелі родина продовжує працювати над збереженням пам'яті про нього та інших полеглих захисників.
Доки ми будемо діяти, рухатися вперед, ми не забудемо. І ми не дамо забути про члена нашої родини та інших полеглих, — наголосила Тетяна Різниченко.
Про важливість збереження пам’яті у громадському просторі говорив Олег Сампір. Він наголосив, що тема втрат залишається для нього надзвичайно болючою, враховуючи велику кількість загиблих захисників.
За його словами, у суспільстві інколи виникає відчуття, що війни 2014-го та 2022 року «ніби й не було», адже повсякденне життя триває без видимих ознак трагедії. Водночас гість переконаний, що саме пам’ять у публічному просторі має нагадувати про реальну ціну війни та біль людей, які втратили близьких.
Пам’ять, якщо вона не для галочки зроблена, повинна бути, — зазначав він.
Ще одну важливу думку про пам’ять як частину щоденного життя озвучила Тетяна Скіба — дружина загиблого Костянтина Скіби. Чоловік багато років був залучений до роботи у «Шелтер Плюс» — спочатку як волонтер, а згодом як працівник. Саме тому, кожен простір і кожна кімната в організації нагадують їй про нього і приносять невимовний біль. Для неї пам’ять — це не щось минуле, а частина життя, яку доводиться проживати щодня. Попри власне горе, Тетяна започаткувала ініціативу, через яку продовжує втілювати ідеї та цінності, важливі для її чоловіка.
Моя маленька ініціатива — це також заслуга Кості, тому що він завжди намагався змінити щось, хотів бути корисним, допомагав підліткам, — поділилася Тетяна Скіба.
Окремо під час дискусії порушили тему, де проходить межа між особистою та публічною пам’яттю, і як суспільство має проживати втрату. У цьому контексті учасники поділилися своїм баченням того, як вшановується пам’ять про загиблих.
Тетяна Різниченко зазначила, що її родина ніколи не була публічною, а тому поява імені її сина в просторі не викликає в неї позитивних емоцій — навпаки, це залишається болісним досвідом. Родина зберігає пам’ять про Олексія передусім для себе. Говорячи про практику встановлення меморіальних дошок, спікерка зауважила, що цей процес не завжди є психологічно комфортним для родин.
Комфортно буде там, де це буде ініціатива самої родини. Як тільки це переходить у якусь нав’язливість, це відразу стає некомфортно, — зазначила вона.
Тетяна запропонувала шукати сучасніші формати меморіалізації у шкільному просторі — наприклад, із використанням QR-кодів, щоб інформація про загиблих була доступною, але подана делікатно.
Натомість Олег Сампір зосередився на темі створення меморіальних просторів і тому, як вони впливають на сприйняття пам’яті про загиблих. Він звернув увагу на різні підходи до оформлення таких місць і на те, що саме візуальні рішення можуть або пом’якшувати, або, навпаки, підсилювати відчуття втрати. Окремо було наголошено про важливість пошуку форми вшанування, які не лише фіксують пам’ять, а й залишають простір для живого, більш людяного сприйняття.
Водночас Тетяна Скіба зазначила, що для неї важливо, коли пам’ять не залишається лише приватним болем родини, а саме розділяється зі спільнотою. Такі місця Водночас Тетяна Скіба зазначила, що для неї важливо, коли пам’ять не залишається лише приватним болем родини, а саме розділяється зі спільнотою. Такі місця викликають у неї суперечливі емоції — від відчуття підтримки до глибокого болю, адже вони постійно нагадують про втрату.у неї — від відчуття глибокого болю, адже вони постійно нагадують про втрату.
І насправді дуже боляче пам’ятати. І з однієї сторони, мені дуже цінно, коли є такі місця, де вшановують колективно, а з іншого боку — це дуже боляче. Для мене важливо, що цей біль зі мною розділяє наша спільнота, — додала вона.
Також Тетяна Скіба звернула увагу на інші форми меморіалізації, зокрема «Куб пам’яті» біля міськвиконкому. За її словами, такий простір залишається для неї малопомітним і недостатньо зрозумілим, а сама форма подачі інформації про загиблих видається їй надто шаблонною та не завжди зручною для сприйняття. Олег Сампір погодився з тим, що такі ініціативи мають бути змістовними, доступними та зрозумілими для суспільства, зокрема через сучасні формати на кшталт QR-кодів і цифрових меморіалів.
Важливо, щоб ті, хто не бачать війни, бачили її прямо впритул, — зазначив він.
Тетяна Різниченко, яка працює вчителькою, розповіла, як народна ініціатива «Куби Пам’яті», створена зусиллями небайдужих мешканців і родин загиблих, надихнула на появу в школах практики персоналізованого вшанування полеглих. За її словами, це дозволяє по-іншому осмислювати хвилину мовчання та зосереджуватися не лише на втраті, а й на житті людини.
Кожного дня на хвилину мовчання ми з учнями знайомимося з новим криворіжцем. Ми пам’ятаємо не про смерть, а про життя цієї людини, — висловилася вона.
У продовження дискусії учасники обговорили, як саме можуть змінюватися форми вшанування пам’яті — від традиційних підходів до більш особистих і креативних ініціатив.
Які ще ми можемо охопити ділянки просторів, щоб саме правильну пам’ять зберегти тут, зараз і в майбутньому? — зазначала Тетяна Різниченко.
За її словами, такими формами стають сквери, парки та ініціативи, які часто народжуються всередині родин і спільнот. Вона підкреслила, що особиста участь робить пам’ять більш живою та відчутною.
Пам’ять відновлювальна. Пам’ять, яка не примушує тебе плакати, а навпаки — примушує тебе радіти.
Спікерка розповіла, як сім’я Різниченків щороку створює окремі ініціативи — від велопробігу до відкриття вуличної бібліотеки та видання пам’ятної книги, ділячись частинкою життя сина з іншими.
Ідею розвитку таких практик підтримав Олег Сампір, наголосивши, що кожна людина може знайти власний спосіб вшанування пам’яті.
Роль кожної людини — що саме вона може зробити. Якщо правильно поставити акцент, можна знайти ресурс, енергію, бажання та людей, — додав він.
Тетяна Скіба також висловилася:
Хочеться пам’ятати не тільки про героїзм, а й про те, що наші захисники були звичайними людьми, які намагалися змінювати світ.
У розпалі обговорення порушили складне й чутливе питання про те, як саме суспільство має вшановувати пам’ять військових зокрема у випадках, коли смерть на службі настала за негативних обставин — наприклад, через алкогольне чи наркотичне сп’яніння. Де проходить межа між офіційним статусом військовослужбовця і гідністю, та чи мають такі випадки підпадати під однакові практики вшанування, адже для родин це залишається болісною та неоднозначною темою. Це питання порушила журналістка Наталя Шишка.
У відповідь ветеран російсько-української війни Віталій Кошевко наголосив, що універсального підходу тут бути не може, адже обставини загибелі справді різні — від бойових втрат і випадків обстрілів до інцидентів, пов’язаних із самогубствами чи порушенням дисципліни, і кожна ситуація потребує окремого розгляду. Також він підкреслив, що важливу роль у формуванні підходів до пам’яті відіграють громади та громадські ініціативи, які можуть доповнювати формальні правила живими суспільними рішеннями щодо вшанування.
До розмови долучилася журналістка Світлана Романенко. Вона нагадала про попередні обговорення щодо оформлення Сектору військових поховань — зокрема використання штучних квітів, різного вигляду намогильних споруд та ідеї більш єдиного підходу до облаштування місць пам’яті. Її запитання стосувалося того, як у таких випадках враховувати позиції різних родин і водночас формувати спільну культуру вшанування загиблих.
У відповідь Тетяна Різниченко наголосила, що проблема часто полягає не лише в естетиці, а й у глибинному розумінні самої культури пам’яті.
Встановлення великих пам’ятників, незрозумілих намогильних споруд — це насилля живих над мертвими. Це зумовлено неосвіченістю людей. Тут буде працювати тільки просвіта, — зазначила вона.
Водночас у дискусії пролунала й інша позиція від Тетяни Скіби — що не всі прояви скорботи можна оцінювати через призму естетики, адже вони часто є прямим відображенням болю родин і їхнього способу проживання втрати.
Людина страждає і виміщує свій біль так, як вона це бачить. Говорити, що «некрасиво», для мене недопустимо, — висловилася вона в обговоренні.
Олег Сампір додав, що проблема полягає і у відсутності сформованої культури сучасної меморіалізації. На його думку, суспільство часто вдається до випадкових і перевантажених символів, хоча могло б створювати більш «живі» та продумані простори пам’яті.
Ми можемо прийти і свої емоції, енергію передати в щось живе, яке залишиться рости. Але нас привчили до монументалізації, — зазначив він.
Було згадано меморіал біля флагштоку з прапорцями як простір, що не лише вшановує загиблих, а й об’єднує родини та громаду. Цей формат став важливим місцем зустрічі, спілкування і взаємної підтримки для близьких полеглих.
Важливість цього меморіалу полягає в тому, що ми щороку оновлюємо ці прапорці, і збирається велика кількість родин — вони спілкуються, щось радять одне одному, знайомляться, — зазначила Тетяна Різниченко.
Цей простір став не лише місцем пам’яті, а й точкою живої взаємодії між людьми, яких об’єднала спільна втрата.
Коли люди приходять прибирати біля банерів — це ще один спосіб об’єднання родин. Туди навіть приходять ті, у кого ніхто не загинув, але вони таким чином хочуть віддати шану. І це надзвичайно цінно, — наголосила спікерка.
За її словами, саме такі практики взаємної участі та присутності роблять цей формат особливо значущим.
Це цінніше, ніж квіти, які приносять, — підсумувала вона.
У ході обговорення зосередилися на питанні розмежування пам’яті про військових і цивільних, а також на складних ситуаціях, пов’язаних зі зниклими безвісти та невизначеним статусом втрат. Учасники говорили про те, як суспільству знайти чутливий баланс між різними формами пам’яті, не знецінюючи жодної з них.
Тетяна Різниченко наголосила, що пам’ять про цивільних є так само важливою, однак її не слід змішувати з пам’яттю про військових.
Не можна об’єднувати пам’ять про військових і пам’ять про цивільних. Бо якщо ми їх об’єднаємо, жертва військових буде знівельована, а пам’ять про цивільних зникне, — зазначила вона.
Також Тетяна Різниченко розповіла про ініціативу в Кривому Розі на Інгульці — «Дерево надії», яке створюється як простір пам’яті й очікування для родин зниклих безвісти.
Це майбутня інсталяція у вигляді дерева, на яке кожна родина, що чекає на повернення своєї близької людини, зможе повісити дзвіночок як символ надії.
У продовження теми Олег Сампір додав, що в меморіальних практиках уже намагаються враховувати різні категорії втрат.
Ми відокремили безвісти зниклих окремим банером. Це — втрачена надія, — сказав він.
Модератор дискусії Роман Морозов також наголосив на потребі окремого осмислення пам’яті цивільних, які загинули під час війни, зокрема тих, хто допомагав у гуманітарній діяльності.
Завершуючи панельну дискусію, учасники та учасниці підкреслили важливість дотримання принципів меморіалізації, розроблених Українським інститутом національної пам’яті. Окремо пролунала думка про потребу їх постійного переосмислення й адаптації до сучасних умов.
Тетяна Різниченко додала, що до цих принципів варто також включати «принцип мобільності» — здатність меморіальних практик змінюватися, щоб залишатися живими та впливовими для суспільства.
Учасники та учасниці дискусії підсумували, що пам’ять має бути публічною і доступною, адже саме через відкритість вона зберігається і не зникає з суспільного простору. Водночас вона повинна залишатися людяною, чутливою та орієнтованою на родини загиблих і зниклих безвісти. Тобто громадські ініціативи є надзвичайно важливими, адже вони дозволяють людям безпосередньо долучатися до вшанування — через сквери, меморіали та спільні простори і дії. Тому це не лише про минуле, а й про щоденну відповідальність тут і зараз.
Бо пам’ять триває, поки її проживають разом.
