Про життєві виклики у місті Торецьк, про те, як мешканці трималися та не полишали надії на спокійне майбутнє ми поговоримо з Яною Скорик. Від початку повномасштабного вторгнення понад два роки вона не виїжджала з Торецька, до якого зараз уже підійшов ворог.
— Розкажи, будь ласка, про те, як ти виїжджала з міста та з ким, як ви збиралися та чому так терміново виїхали.
— Спочатку я виїхала одна до своєї сестри в Бровари, а батьки виїхали машиною приблизно через три дні в Кривий Ріг. Батькам дуже важко, бо наживали своє роками: будували будинок, усе в будинку є. Вони виїжджали разом з бабусею, вона взагалі не хотіла їхати, відмовлялася: «У мене дім, город, собака. Як я це все кину?» Я їй кажу: «Ти взагалі розумієш, нам також шкода все це кидати, але життя все ж таки дорожче».
І виїжджали невідомо куди, невідомо, чи повернемося назад, і невідомо, чи залишиться в місті хоч щось ціле. Це дуже важко навіть для мене. Навіть коли я ввечері лягаю спати, то уявляю, що я вдома у своєму ліжку.
— У Торецьку з початку повномасштабного вторгнення майже немає світла та води. Як ви жили весь цей час, і яким був ваш побут?
— Ми жили не в самому місті, а в селищі. У нас вода була, а світла не було по 2-3 дні. Згодом купили генератор, і стало трішки легше. Намагалися якось виживати, бо через відсутність світла не працювали холодильники, ми не могли нормально приготувати їжу, готували на газових балончиках так, щоб поїсти один раз.
А в самому місті взагалі газу, світла та води немає. Через обстріли зникала електроенергія, але наші електрики намагалися зробити все, щоб повернути людям світло. Вони навіть під обстрілами працювали, бо від електроенергії залежало ще й опалення.
— А що було зі зв’язком?
— По 2-3 дні зв’язку зовсім немає, ходили десь, шукали зв’язок, щоб зателефонувати рідним, спитати, як вони. Наші родичі жили в самому місті, і поруч з ними були прильоти. Тітка моєї мами розповідала, що на кухні у них обвалилася стеля та були розбиті вікна. Тож вони після цього виїхали.
— У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, ти закінчила школу та планувала вступати до закладу вищої освіти. Як ти переживала цей час та як діяла в той момент?
— Було важко, бо я закінчувала 11 клас, потрібно було кудись вступати. А тут почалася війна, і ЗНО перенесли, потім скасували, створили національний мультипредметний тест. Я нервувала, не знала, що мені робити та загалом куди вступати.
Я «горіла» медициною, почала шукати якісь курси, детальніше вивчати біологію. Потім уже подала документи в ЗВО, але у нас не було 4 дні ані світла, ані зв’язку. Я сиділа біля дому, ловила хоч якийсь зв’язок та інтернет, щоб подивитися рейтингові списки на вступ. На щастя, я пройшла.
— Зараз на кого ти навчаєшся?
— На гідробіолога.
— Згадуючи 23 та 24 лютого 2022 року, наскільки велика різниця для тебе була між цими днями?
— 23 лютого ми з друзями проводили час разом, життя тривало, все було добре. А 24 лютого вранці я прокинулася, подивилася новини по телевізору, де сказали, що почалося повномасштабне вторгнення. Я не розуміла, що відбувається. Яке вторгнення? Що робити? У мене був страх, паніка та істерика. Взагалі не було розуміння, що відбувається.
— Порівнюючи з початком війни у 2014 році, наскільки початок повномасштабного вторгнення був іншим?
— Коли у 2014 році окупанти намагалися взяти місто, мені було 10 років. Тоді я не дуже розуміла, що відбувається в країні. Якось ми з батьками були надворі і почули над головою літак. Батьки змусили нас з сестрою спуститися у підвал. У мене тоді була сильна паніка, я була маленькою, це був дитячий страх. А вже у 2022 році я знала, що почувши звук, треба йти до підвалу. Тому що ти чуєш звук, розумієш, що щось летить, але не знаєш, чи прилетить на край міста, чи до тебе у двір.
— Ти розповідала, як ви просто виходили з друзями десь прогулятися, і поруч були обстріли та прильоти…
— Влітку минулого року мої друзі поїхали на ставок купатися. Мене з подружкою тоді не відпустили батьки. За день до цього у місті Костянтинівка був прильот на пляж, тоді вбило двох чи трьох дітей. Я сиділа у своєму дворі, і мені зателефонував мій хлопець Сергій, сказав, що приїде до мене. Він приїхав з палаючими очима, дуже знервований, і сказав, що вони ледь не стали тими дітьми.
Я спочатку не зрозуміла, спитала, що трапилося. Сергій сказав, що вони з друзями купалися, відпочивали, все було добре — і раптом метрів за 200 від них двічі «прилетіло». Вони швидко зібралися і втекли. Я просто не знаю, як вони звідти забиралися, це було вражаюче.
І ще була така історія, коли ми з хлопцем поїхали на інший ставок і почули, що щось летить. Десь за 200-300 метрів від нас прилетіло два снаряди. Я просто не знаю, як уламки нас не поранили, ми теж зібралися і втекли звідти. Було дуже страшно. Розумієш, ти можеш сидіти, і в якийсь момент може щось прилетіти поруч із тобою — і все. Ти можеш навіть не почути, що щось летить.
— А як там зараз місцеві школи?
— Школа, в яку я ходила, ще стоїть, а от сусідню повністю розбили окупанти. Місяців зо два тому знову там був прильот у спортзал, і він повністю згорів. У самому місті жодної вцілілої школи не лишилося, усі розбиті повністю, будівлі просто рухнули. Від споруди центрального ліцею залишилася груда цегли.
— Яка ситуація в місті з медичною допомогою, з рятувальниками?
— Важко, ніхто не хоче виїжджати на виклики, страшно через постійні обстріли. Зараз, наприклад, медики приїдуть, станеться прильот — і все. Тому, наскільки я знаю, ніхто не виїжджає на виклики.
— Чи допомагають там люди один одному, та як саме?
— Люди намагаються допомагати, є ті, хто перевозить людей. Вони не волонтери, просто допомагають виїхати та вивезти якісь речі, бо розуміють, що залишатися там просто не можна. І це не тільки через обстріли, а й через загальну обстановку: ні світла, ні зв’язку, просто нічого. Наче у підвалі живеш: невідомість, страх… Усі намагаються швидко зібратися та виїхати в більш безпечні регіони.
— Що залишилося зараз у місті? Чи його вже окупанти повністю зрівняли з землею?
— Там не залишилося нічого взагалі. Палац культури розбили, будівлю поліцейського відділку розбили, багатоповерхівки також розбили. В одні й ті самі будинки прилітає по декілька разів, залишається лише купа цегли і більше нічого.
Буває таке, що в новинах пишуть про прильоти в дім і про те, що люди лишилися під завалами. Якщо можуть дістати людей — дістають, а буває, що не можуть, то вони там так і залишаються. Іноді це робити просто нікому...
— Після якої ситуації ви так швидко виїхали?
— Був прильот через дві вулиці від нас, а потім і біля нашого будинку. Ми з батьками прокинулися від звуку розбитого скла. Це уламок пробив вікно та застряг у квітковому горщику.
Я згадала, що минулого року ми з родиною поїхали до моєї сестри в Тернівку, і нам зателефонувала сусідка. Вона сказала, що неподалік від будинку був прильот, і у моїй кімнаті уламок пробив вікно. Якщо б я в той момент була вдома, то я б спала, і невідомо, що зі мною було б.
— Зараз там ще залишаються люди, як думаєш, що їх тримає? Навіть після того, як російська армія підійшла до міста, вони не покидають свої домівки та не намагаються врятувати своє життя.
— Більшість населення все-таки виїхала. Навіть два тижні тому в місті було чимало людей. А зараз усі масово виїжджають звідти, залишаються тільки люди поважного віку, які не можуть самостійно виїхати. Звісно, волонтери допомагають їм виїжджати, але деякі люди просто не хочуть лишати дім та нажите майно. Я розумію, що все це дуже шкода кидати, але й розумію, що життя дорожче за щось матеріальне.
— Зараз у Торецьку триває евакуація, волонтери допомагають виїжджати тим, хто досі цього не зробили. Чи багато людей залишилося та як відбувається процес евакуації?
— Люди виїжджають масово. Русня все ближче та ближче підходить до міста, і вона розбиває просто все, залишатися там неможливо. Тим паче, у місті вже нічого немає: ні швидкої допомоги, ні поліції, ні рятувальників. Місто вимерло.
Деякі люди телефонують волонтерам та просять забрати їхніх бабусь та дідусів, які залишилися.
— Чому ви з родиною переїхали саме до Кривого Рогу?
— Спочатку ми збиралися переїхати в Тернівку, але дядько мого тата допоміг знайти житло у Кривому Розі, тому ми вирішили переїхати сюди.
— Як ти влаштувалася тут, як адаптуєшся у новому місті?
— Мені нелегко. Я не звикла жити у місті, бо завжди жила у селищі, а тут одразу зміна обстановки, життя у квартирі, трішки незвично. Ще й таке велике незнайоме місто.
— Розкажи, які у тебе були плани чи мрії до повномасштабного вторгнення, і як все змінилося після?
— Взагалі я планувала вступити в медичний коледж у сусідньому місті Костянтинівка. Тоді я думала, що це гарний варіант, недалеко від дому, хотіла жити звичайним нормальним життям. І раптом це вторгнення, я розумію, що якщо я вступлю в коледж у Костянтинівці, то нічого хорошого не буде. Місто знаходиться поруч із нашим, і якщо будуть ворожі наступи, то вони будуть і там, і там. Тому довелося різко змінювати плани, буквально за один день.
— У що ти зараз віриш і на що сподіваєшся? Як плануєш будувати своє життя тут, у Кривому Розі?
— Я сподіваюся, що у нас все буде добре: і в Україні, і у кожного особисто. Сподіваюся, що хоч щось залишиться вцілілим. А саме у Кривому Розі я поки не будую планів, бо в будь-який момент може статися ситуація, через яку потрібно буде і звідси виїхати. Хоча я б хотіла залишитися тут, у мене поруч університет у Дніпрі, я хочу знайти роботу і жити повним життям.
— Чи потрібна зараз вашій родині допомога? Чи виникають якісь потреби?
— Поки що ні. Зараз просто намагаємося адаптуватися.
— Що тебе зараз тримає? Звідки ти береш ресурс, аби просто не збожеволіти?
— Я сподіваюся на краще і вірю, що скоро війна закінчиться, я зможу переїхати в Дніпро, щоб навчатися та жити студентським життям. Також є надія, що я зустрінуся зі своїми друзями, і ми нарешті проведемо разом час.
Матеріал створено та опубліковано в межах Програми невідкладної підтримки медіа Львівського медіафоруму. Вона реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program.
