текст

Волонтерська ініціатива з виготовлення димових шашок виникла в Кривому Розі наприкінці березня 2022 року. Тоді відомий у місті активіст велоруху Денис Дубов зі своїми друзями та знайомими започаткували виготовлення димовух для військових. Продукція виявилася дуже затребуваною, і перед командою постала необхідність збільшувати обсяги виробництва. Потрібні були матеріали, необхідні були люди.

Одного дня на волонтерській базі з’явилася Лана Яковлева. Уродженка Хмельниччини, вона з 1997 року живе в Кривому Розі. Якось у розмові Денис сказав про неї: «Вона за останній рік проїхала на велосипеді чи то 21, чи 22 тисячі кілометрів», — і додав: «Я на своєму бусі менше проїхав».

На каналі «Експерт-КР» було вже кілька публікацій про «димову» ініціативу. Історія Лани — це ще одна нагода привернути увагу до виробництва димів та посприяти збільшенню донатів та допомоги на цю важливу справу.

До початку війни я була велосипедисткою. Я подорожувала велосипедом в Україні і за кордоном.
Ми називаємося рандонери. Це люди, які катають великі відстані. 200, 300, 400, 600 і 1000 кілометрів. Відповідно, я це все проїхала. Мені це цікаво, мені дуже подобаються далекі відстані. Я просто в захваті від цього. Я їх катаю зазвичай сама, без компанії.

1000 кілометрів ми їхали вдвох. Це зайняло 72 години із зупинками поїсти, перепочити. Але це було майже без сну, я не змогла заснути всі ці три ночі, які ми їхали.

24 лютого 2022 року я зранку прокинулася на березі Середземного моря в Туреччині. Тиша, краса, природа. Моросив дощик, і в мене був вільний час. Я відкрила Фейсбук, повідомлення — і перше, що я бачу, це одна з моїх велоподруг з Харкова пише о 4:44: «Нас бомблять».

У мене ступор, я не розумію, що сталося. Я виїхала з України 12 лютого. Я трохи стежила за новинами і розуміла, що щось недобре робиться, але я не знала всієї ситуації. Читаю наступні новини харків’ян. Вони пишуть:«Нас бомблять».

Я набираю додому, до своїх. Чоловік каже: «Я нічого не чув, я збираюся на роботу». Через 20 хвилин він мене набирає і каже: «Так, у нас війна, нас бомблять». Після того я вже думала, як мені добратися до аеропорту і повернутися в Україну. За два дні я добралася до Анталії, де в мене було дуже неприємне враження, тому що там перебувало багато росіян. Мій літак був лише до Стамбула, а далі — все. В Україну вже нічого не летіло.

Друзі мені пропонували лишитися в Туреччині. Казали, що коли це все закінчиться, ми тобі купимо квиток, не переживай, тобі буде де жити. Я відмовлялася. Вони не розуміли, чому я їду в країну, у якій війна. Мене запитували: «Шо ти будеш робити?». Я казала, що буду волонтерити. Я вже знала, що буду волонтерити.

І так я добиралася додому п’ять днів. Велосипед, валізи, специфічний багаж, — це було непросто. На кордонах в бік України все було пусто. На нас дивилися як на неадекватних людей. Типу, чому ви повертаєтеся в країну, де йде війна? Це навіть бісило. Як це чому? Тому що це моя країна. Їхали ми автобусом з Туреччини на Болгарію. З Болгарії на Румунію, потім на Молдову та Україну. З Могилева-Подільського я поїхала до Вінниці. Там сіла на потяг та приїхала у Кривий Ріг.

Після повернення з Туреччини я кілька тижнів відпочила і почала шукати, кому потрібна буде моя допомога. Побачила у Фейсбуці повідомлення Дениса Дубова, який уже організував виготовлення шашок і збирав донати.

Я йому написала, що можу приїжджати коли треба, є вільні руки. Нарешті він мені сказав приїхати. Спершу в мене були круглі очі, я такого ніколи не бачила, все було незнайоме. Але мені стало цікаво. А через місяць ми отримали перший відгук від прикордонників. Хлопці розказали, що п’ять чоловік змогли виїхати з засідки неушкодженими завдяки нашим шашкам. Нашій радості не було меж. Це ще більше змотивувало й утвердило в думці, що я тут роблю корисні речі.

На базу сходяться люди і починається робочий процес.
‍
Лана ставить на електроплити каструлі з парафіном. Насипає селітру та цукрову пудру.
‍
— Зараз розплавиться парафін і будемо робити суміш. Вона має вигляд манної каші. Буває, коли людина вперше це бачить, каже:
«У вас така кашка, аж їсти хочеться».

У Кривому Розі я працювала керівником мережі магазинів. І коли я повернулася, то одразу сказала своєму роботодавцю, що буду суміщати роботу з волонтерством, навіть у певний момент волонтерства може бути більше, ніж роботи. Я хочу бути максимально корисною. Спочатку я ходила по понеділках. Потім стала по два дні ходити. Потім по три. Понеділок, вівторок, середу я була тут. Решту днів тижня я працювала.

Так було від березня до жовтня 2022 року. У жовтні якось я поверталася додому на велосипеді, і мене знесла фура потоком повітря. У мене був перелом ключиці і забій легень. Мені було важко дихати. Я лежала вдома перемотана, мене стягнули фіксуючими пов’язками. Через тиждень мене почали возити сюди машиною. Моя права рука була неробоча. Я працювала однією рукою. І так цілий місяць, поки в мене був лікарняний, я сюди їздила щодня з понеділка до п’ятниці. Рідні привозили мене зранку машиною, і ввечері забирали. Якщо мені було важко, я просто сідала відпочивала — і далі працювала.

І після цього я зрозуміла, що мені моя основна робота вже нецікава, тому що душею я була тут. Ми бачили військових, які розповідали, як їм допомагають шашки. І я розуміла, що я на своєму місці. Я там, де треба і де з мене є користь. І коли я повернулася на роботу, була розмова з моїм роботодавцем: або робота, або волонтерство. Довгих роздумів не було, я залишила роботу, і тепер я постійно тут.

Спочатку до нас приходили різні люди. Кожен придивлявся, чи йому це цікаво. Людей було багато. Але з часом вони відсіялися і залишився кістяк. Тут люди різних професій. Половина велосипедисти, а інша половина — це люди, які не мали відношення ні до бігу, ні до велоспорту, але поступово в нас сформувався колектив, де ми одне за одного будемо стояти горою.

Багато хто каже, що тут така спокійна дружня атмосфера, що перезавантажуєшся. Ми як довго одне одного не бачимо, то вже сумуємо. Ми тут дні народження відзначаємо, допомагаємо одне одному. Точно як сім’я.

Лана показує чотири заготовки під шашки різних розмірів.

— Такі у нас є шашечки. Це у нас М1, найменша, далі М2, М3, і отака у нас М4, — ставить на стіл велику заготовку, діаметром приблизно 10 сантиметрів.
— Оці дві, — показує на М1 та М2, — у нас використовують в основному розвідники, бо вони добре поміщаються в кишені та рюкзаки.

М3 у нас беруть медики для евакуації. Вони дають більше диму. Їх беруть з собою у машину, бо вони важкуваті. А М4 використовують для маскування техніки.

Не те що мені не потрібна робота. Гроші зайвими не бувають. Але в мене є чоловік, він військовий, він мене підтримав. Він розуміє, що ми робимо, він користувався нашими виробами, а робота — то таке. Потім найдеться. Після війни піду кудись працювати. А поки я буду тут. Чесно кажучи, я вже не уявляю себе без нашої бази, без наших димів.

Лана показує шеврон, на якому написано «Залізна Сотня», «Дим білий», «Кривий Ріг».
— Це наша міточка. Ми його даємо постійним членам нашої команди, а також тим, хто працював із нами, а тепер у ЗСУ.
До приміщення заходить фотограф із Горлівки Олександр Водолазський. Він переїхав до Кривого Рогу ще 2014 року. У 2015 роція записував з ним інтерв’ю, згодом перетиналися на різних заходах.
— Прийшли поволонерити? — запитую.
— Прийшов працювати взагалі-то.
Вони з Ланою тепло вітаються і стає зрозуміло, що Олександр тут — постійний член команди.

Якщо на вулиці сухо, немає дощу чи снігу, я, незважаючи на пору року, їжджу на велосипеді. Виїжджаю зранку, годині за дві, бо я ще собі «накидую» кілометраж. Вдень я проїжджаю сто кілометрів. Після роботи в мене моральне розвантаження — це мій велосипед.
‍
На велосипед я сіла в 2019 році, і через місяць у мене вже була перша сотня кілометрів. Було дуже важко, бо треба було їхати проти вітру, але ціль була поставлена, і ціль була досягнена.

До 2019 року я захоплювалася горами. І зараз захоплююсь. Я ходила в складні походи, піднімалася і на 5 тисяч. Якось я повернулася додому, дивлюся — стоїть велосипед дитини. Думаю: і шо він стоїть? Гори в мене двічі-тричі на рік бувають. А на велосипед я сіла — і можу їхати куди завгодно. І якщо в горах я не можу бути сама по собі, бо можна загубитися, то якщо я на велосипеді загублюся десь у селах, то трагедії не буде.

Виїхала, проїхала 10 кілометрів по селах, потім більше — і зрозуміла, що все нормально. І затягнуло. Почала їздити далі й далі. І через місяць я виїхала на Дніпропетровську трасу, проїхала далеченько, розвернулася і приїхала назад. Вийшло 112 кілометрів, і моєму щастю і гордості собою не було меж, бо я це зробила.

Відтоді це для мене — можливість розслабитися, зібратися з думками. Не уявляю, як би я була без велосипеда.