Ми приїхали в Нововоронцовку, щоб зустрітися з Сергієм Пилипенком. Він вимушений переселенець. 2022 року йому вдалося виїхати з окупованого росіянами Херсона. Невдовзі він опинився у прифронтовій Нововоронцовці, де очолив комунальне підприємство, і тепер займається відновленням водопостачання в умовах зникнення Каховського водосховища.
Сергій пропонує прогулятися з центра селища «метрів п’ятсот» до нової насосної станції. Її встановили на кошти донорів після того, як була підірвана Каховська ГЕС і прибережні населені пункти опинилися без води.
— У мене на 11-ту там якась суперважлива нарада з областю, тому… — ми розуміємо, що часу мало, ідемо швидко.
— Розкажіть, що ви мали на увазі, коли сказали, що йде битва за воду в Нововоронцовці?— Ну, дивіться. У нас прибережна громада, відповідно, тут з самого початку відбувалися бойові дії. Наші насосні знаходилися не в самому селищі, а за 6 км звідси, на березі біля Осокорівки, яка була окупована. Нововоронцовка була майже окупована. Це була лінія розмежування, і насосні відразу опинилися на лінії вогню, і відповідно,постійно потрапляли під обстріл.
А потім, уже коли підірвали ГЕС, вода швидко зникла, і ми почали щось видумувати: нові свердловини розконсервовувати, згадувати, де знаходяться старі.
Раніше насосна була в Осокорівці. Труба йшла мілководдям через залив, це так званий дюкер. Ми його відновили. Через нього забезпечувалася вся Нововоронцовка.Там підземне озеро, дуже великий був запас води, близько 100 кубів на годину можна було брати. На самому початку повномасштабки в трубу потрапила міна, і там не було можливості одразу провести ремонтні роботи.
Потім водосховище «підірвали», і вода зійшла, і вийшло так, що цей дюкер опинився на березі. Оскільки це близько до протилежного берега, то там і дрони літали, і таке інше. Спостерігали за нами з того боку. Попри це, ми воду тоді (2022 рік – Авт.) зробили і качали її аж до нового року. А тоді водогін прийшов у такий стан, коли його вже не можна було використовувати. Після того ми почали відновлювати джерела на території Нововоронцовки з допомогою міжнародних організацій, які надавали нам матеріали.
— Техніки вистачає?
— Зараз вистачає, але був момент, коли ми трималися на голому ентузіазмі. Зараз нас забезпечили. Є в нас і екскаватор, і водовоз. Є техніка, якою можна людей вивозити на об’єкт. Бо до цього у нас була лише гнила «вісімка» і триколісний мотоцикл, на яких пересувалася ремонтна бригада.
Сергій веде нас до встановленого на пляжі стенду. Виявляється, на цьому місці колись, до створення Каховського водосховища, розташовувалися вулиці Нововоронцовки, які потім були затоплені. Сергій розповів, що, коли вода зійшла, то можна було пройтися тими старими вулицями, побачити старі фундаменти, залишки колодязів, коріння столітніх груш чи дубів.
Оце, де ми знаходимося, тут був історичний центр Нововоронцовки. Тут настенді QR-код, через який можна перейти за посиланням і подивитися німецькі аерофотознімки 1941-44 років цієї місцевості, коли ще не було водосховища. Ми з Андрієм (Андрій Селецький, начальник Нововоронцовської селищної військової адміністрації.—Авт.) колись їх купували в американському архіві. Ми наклали їх на сучасну карту, і тепер можна подивитися, як було і як стало.
Ми відходимо від пляжу і йдемо селищним парком. Сергій починає розказувати про проблеми з водопостачанням.
— Раніше тут були колодязі, але їх закидали сміттям ще за радянських часів. Коли ГЕС не стало, ми почали розчищати перший колодязь. Від донорів отримали фільтр зворотної очистки і зробили безкоштовне джерело питної води. Зараз воно єдине на усе селище.
Проходимо повз велику красиву клумбу з квітами. Навколо декоративні елементи, виготовленні з верби. На лавочках у затінку відпочивають дві працівниці.
— Це дівчата з благоустрою. Колись нарізали лози, а потім, як-то кажуть, «ТікТок у допомогу», десь побачили і вирішили спробувати.
— Красиво…
— Так, але все буде залежати від людей. Від того, у якому світі вони захочуть жити. Чи будуть вони підтримувати та доповнювати — чи будуть ламати, кидати і обурюватися. Але я вірю, що розумних людей більше. Ще війна впливає на все… З одного боку, у нас тут благоустрій, а з іншого, кілька днів тому в центрі прилетіло та спалило машину. Добре, що ніхто не загинув. А от в Осокорівці два дні тому в цивільну машину прилетіло, загинув чоловік...
Воно не додає оптимізму, коли таке трапляється. І не додає розуміння, а для чого весь цей благоустрій, коли в нас ще війна справжня. Як і скрізь в Україні, є небезпека, але зі своєю специфікою. У настут більше дрони, артилерія, але все воно небезпечне, все вбиває. Тут у нас аграрний край. Все залежить від води. Водосховище забезпечувало систему меліорації, яку в 1990-ті активно різали на метал. А потім приватні господарства вкладали немалі кошти, щоб її відновити. І воно віддячувало. А тепер немає водосховища, і немає зрошення.
Ідемо сільською вулицею. Вздовж парканів одне за одним фруктові дерева.
— Ми чули, що славиться черешня нововоронцовська…
— Цього року взагалі дуже хороший врожай на всі фруктові. Я такого ще не бачив, щоб вишні, черешні, яблука,абрикоси, персики, і все гнеться, і все дозріває. Щедро насипало.
— А що по кавунах?
— Я думаю, у цьому році мають бути не дуже дорогі. Якщо минулого року на всю Херсонщину посадили 200 га, то в цьому році вже 2000.
Проходимо повз поле, по краях якого стоять футбольні ворота.
— Це у нас є ветеран футболу, Миколайович. Він кожен рік це поле доглядає. Щоправда, коли фронт стояв в Осокорівці, у нас тут були танкісти на цьому полі. Вони його і кінчили. Тут було все перекопано. Але Миколайович, он, бачите, закультивував уже, щось тут садить. Йому вже за 70, але ходить, займається.
— Нам сказали, що ви іще і краєзнавець…
— Це те, що нас з Андрієм (Селецьким. — Авт.) і поєднало. Я цікавлюся історією Херсонщини. Збираю інформацію, звертаюся до архівів. По нашому краю документи є і в Одесі, і в Миколаєві, і в Запоріжжі. Частина цих документів повернулася в обласний архів після деокупації Херсона, а частина ні. Рашисти повністю вивезли наші музеї та архіви. Але коли шукаєш щось, то часто натрапляєш на різну інформацію, наприклад, про сусіднє селище. І так ми на цьому ґрунті почали спілкуватися, ділитися документами. Потім обмінювалися німецькими аерофотознімками часів Другої світової війни. З’явилися спільні інтереси, спільні теми для обговорення, крім краєзнавства. Ну, а потім,коли після окупації Херсону я виїхав і зупинився в Києві на якийсь час, Андрій запропонував мені працювати тут. Ми з ним якось обговорювали, як саме ми бачимо благоустрій рідного краю. Просто балакали, фантазували. А тут він мені каже: давай, приїжджай, будемо всім цим займатися. Ну, і так воно все і склалося. Тут свій фронт постійний, кожен тиждень, кожен день якісь нові виклики, щось десь ламається, щось десь перестає функціонувати, намагаємося побороти бюрократичну систему, яка є. Отак і ковиряємся.
Крокуємо далі сільськими стежками повз хати і городи. Здається, «метрів п’ятсот» уже давно минули.
— Чуєте звук нашого генератора? Це не бомбардування, це ми так качаємо воду.
Проходимо через кропиву, яка, як сказав Сергій, може «джигаться», і підходимо до місця, де працює генератор.
— Оця дірка в землі, — Сергій відсовує кілька автомобільних шин, — яку ми ще не встигли облаштувати, — це старий колодязь, 6 метрів завглибшки. Тут неподалік іще один, такий самий. Вони сполучені насосами, і тут дуже великий запас води. Приблизно 40 кубометрів на годину. Ми беремо 30. Відповідно, 10 годин — 300 кубів.
Що довше працює, то довше підкачує. Зараз у нас забезпечено водопостачання приблизно 70% населення Нововоронцовки. Ми качаємо з декількох свердловин, є резервуар чистої води, є очистка, але через деякі технологічні моменти ми не можемо поки забезпечити всіх цілодобовим водопостачанням.
Тут технічна вода, бо є перебільшення всяких сульфатів і тому подібне. Тобто можна мити посуд, купатися, інші потреби задовольняти, але пити її ми не рекомендуємо. Тут навіть якби і була питна водна відповідно до норм, її все одне не бажано було би пити, оскільки мережі, якими вона тече, дуже зношені. Тому цю воду вдома треба дофільтровувати, або просто запасатися питною водою.
Хай там як, але колись на цих колодязях виросла вся Нововоронцовка. Потім,коли за радянських часів проклали водогін, хтось вирішив, що колодязі — це якийсь пережиток минулого, і їх почали закидувати сміттям. А зараз, коли водосховище зникло, то всі згадали прислів’я: «Не плюй в колодязь, з якого доведеться пити». Прийшли хлопці, колодязь розчистили, і зараз у нас уже більше десяти таких. Потім облаштували територію навколо, встановили отакі конструкції на зразок бюветів, а також стилізовані під старовину крани. Там он висить табличка з переліком організацій, які нам допомагали.
