текст

— Це наш будинок культури… Був…

Лілія Бурцева, завідувачка закладу, веде до вщент зруйнованої двоповерхової будівлі в центрі Нововоскресенського. Вона перебувала в селі протягом майже всього часу російської окупації. Пережила обшуки, погрози, приниження, прильоти у власний двір, і тепер може свідчити про те, через що пройшла і вона, і жителі Нововоскресенського та Херсонщини.
‍
— Як нам сказали, «закрито все, віддали під штаб». Чоловіка пошлю, кажу: «Поїдь подивися на будинок культури, чи не зайшли туди орки?» А він говорить: «Замок висить на дверях». Замок висить — значить, їх там ще немає.

А потім згадала, що ми ж тут позакривали все на замки. Кажу: «Поїдь глянь на бокові двері, зайди зі сторони парку в будинок культури, чи не ходять вони там?». Коли він зайшов — а там протяг. Він каже: «Я відразу зрозумів, що вже вони тут були».

Там, звісно, все було виламане і вивезене. Тут раніше акустична апаратура була, і проєктори, і монітори, і комп'ютери, і принтер… Усе було вивезено, нічого не залишилося.

І потім уже, звісно, коли ми приїхали, мені говорять: «Не їдьте, там на краю риють, щось буде, може, наступ». Але ми з чоловіком вирішили машиною їхати до старости.

Поза селом проїхали, прорвалися, говоримо йому, що будинок культури вскрили. Він каже: «Я завтра піду, буду говорити, чому тут вони там ходили, що вони там робили». Це колишній наш староста. Вони йому сказали, що все закрите, і що вони взяли будинок культури на збереження. І отак вони його зберегли — все забрали, все зруйнували…

Єдине, що ми спасли — це костюми. У нас були вишиванки, плаття — я швидко забрала у машину, бо тут повен сектор орків був. Кажу чоловіку: «Поки ми будемо щось виносить звідси, то ще й машину заберуть». Швидко в машину закинула прапори, які ще валялись на землі, і костюми, вишиванки, плахти, прапори — все воно лежало в мене вдома.

А потім уже нам не можна було ні вийти, ні по селу ходити. То ми сиділи вдома, ніде не виходили, боялися. Бо ми беззбройні люди, а тут ходять всі зі зброєю… Людям роздавали гуманітарку, а ми не ходили по гуманітарку… Це не життя було… Тяжко пояснити тим, хто не переживали окупацію. Це дуже тяжко — все бачить і терпіть. Діти повиїжджали, ми залишились самі вдома, охороняли.

— А як ви виїхали?
— Після того, як наші діти виїхали — вони встигли виїхати ще через «кавун» («кавуном» називають сталеву скульптуру на честь херсонського кавуна на трасі, що веде з Дніпропетровської області на південь вздовж Дніпра, — Авт.), там їх, звісно, і роздягали, і обдивлялися… То вони тільки приїхали — і на другий день були закриті всі блокпости, вже не випускали через цю сторону.

До нас приходили з обшуком. Я так розумію, що були свої «наводчики», бо на нашу вулицю прийшли і «точечно» ходили — не з хату в хату, а приїхали саме до нас. Вони шукали машини, забирали дизелі. До нас прийшли, вигукали нас з городу, ми прийшли в двір. Зразу питають чоловіка: «Какая у тебя машина?». Він каже: «Lanos». Той каже: «Чесно?». Він каже: «Да». Той: «Открывай гараж. А ти, хазяєчка, веди в дом». Під дулом завели у хату, обдивилися всі кімнати. Комп'ютер подивилися, телевізор, просили горілки, сигарет — кажу: «Немає, не куримо, не п'ємо».

Потім повели на кухню. А в нас перед тим увімкнулося світло, повмикали телефони на зарядку. Вони зайшли на кухню, побачили телефони, почали забрати. Я давай просити, щоб телефон залишили. Один із них каже: «Із ким будете спілкуватися?». Кажу: «Ну, з ким я буду спілкуватися? З дітьми».

Він мені сказав: «Забирай телефон, только спрячь, через пару дней будет ходить рейд. Спрячь, ты меня поняла?» — кричав. Кажу: «Да», — кажу, — «поняла!» «Спрячь телефон!».
І він оце скільки йшов, усю дорогу мені казав: «Спрячь телефон! Несмотря на твой возраст, прячь телефон, ты меня поняла?»

А чоловіка в гараж повели, побачили, що стоїть солярка, змусили наточить солярки. Він наточив їм 40 л солярки.

А коли ми виходили, то бачили, що в машині сиділа якась людина цивільна, наша якась людина, з нашого села. І потім вони «точечно» поїхали по вулиці, заїхали по конкретних людях. До нас, я так думаю, приїхали, тому що у дітей була машина дизель. Значить, їм сказали, що машина стоїть в гаражі, і приїхали вони по ту машину, я так думаю.

Дизелі їх цікавили, бо у них тільки солярка була, бензину в них не було, і вони думали, що ми їх обманюємо. І вони вже коли зайшли і питають: «Де діти?», я кажу: «В Херсоні». «Давно приїжджали?» Кажу: «Не приїхали, тому що війна почалася». Ну, що я буду говорити?..

Ті, що до нас приїжджали, це були ДНР, а потім, уже коли приїхали ті, що казали, що «поступив сигнал», — то вже росіяни були.

А тоді вже був прильот до нас додому, півтора метри від мене. Літню кухню розбило в мене на очах. І ми тоді мусили виїжджати. І коли ми виїхали, ввечері знову було чотири прильоти кругом, тоді вже зачепило і будівлю, де ми жили, і вікна, і двері — усе повилітало.

Виїжджали ми через Херсон. Коли під'їжджали до Дар’ївського мосту, він уже був розбитий. Там саме «газелькою» їхали наші хлопці наші, українці, то кажуть: «Якщо трос є, ми вас через переправу перетягнемо». То вони нас перетягли на Херсон.

А потім уже на переправі на Антонівському мосту росіяни нас ставили по краях, всередину ставили свою техніку — і вперед через воду. І тільки ми проїхали — зразу слідом за нами були прильоти…

Уже коли ми поїхали до Василівки, там змусили повикидати всі речі, усе перевіряли. Тоді вже не випускали молодих хлопців. Якраз вийшов якийсь указ, що всіх будуть забирати на війну — це вони всім так говорили.

Ми Василівку проїхали — і в Запоріжжя, а звідти на Кривий Ріг. У Кривому Розі діти нас зустріли, і там ми були чотири місяці. Це ж ми поїхали 22 вересня, а вже 4 жовтня зайшли наші хлопчики сюди. То, звісно, чоловік сюди рвався. А що рватися? У нашому будинку жили наші хлопці, солдати. Тоді вже чоловік потихеньку вікна ставив, двері, і в січні 2023-го ми вернулися сюди, в село. І зразу вийшли на роботу, пішли працювати, бо ж жити за щось треба.

Як був знищений палац культури

«Це було 4 вересня, дня я була вдома, — веде далі Лілія Бурцева. — Нам діти говорили: «Мама, ви ховайтесь, коли прильоти», — а ми виходили і дивились, де цей був прильот? І от ми вийшли на вулицю, біжать хлопці по вулиці, кажуть, що будинок культури підірвали… Це було 4 вересня близько 12:30.Жінка веде нас руїнами. Розповідає, що працює в будинку культури вже 34 роки, із них 18 — завідувачкою… Під нашими ногами скреготить розтрощена цегла, уламки скла. Але видно, що серед цього будівельного сміття вже сформувалися певні «доріжки», якими ходять найчастіше…
‍
— Оце наш будинок культури був. Гарне було фойє, там була бібліотека, там глядацький зал, тут гурткова кімната… Глядацький зал весь розбитий, все завалене. Росіяни тут жили, у бібліотеці і всюди вікна позамощували були мішками. А саме коли прильот був, вони вийшли.

— А це полиці якісь, картини? Що це було? — звертаємо увагу на меблі, що стоять під стінкою.
— Це все, що залишилося з будинку культури. Це була наша виносна сцена, ми на свята виносили. Ми ці полиці дістали з-під руїн, думали, що вони цілі — але вони розбиті, і ми хочемо нові зробить, заготовки робимо.
— А дітей багато сюди ходило у будинок культури?
— Ну, звісно, ходило багато дітей. Гуртки в нас були: і «Очумелі ручки», і вокальний ансамбль дитячий, і дорослий, хореографічний, драматичний, художнє читання… І екран був, і світломузика, і монітор, і проєктор — усе було, але все забрали, нема нічого. Тепер стягуємося потрошку, треба чимось працювати. От дивишся і думаєш: «Ну хіба не можна врятувати хоча б оце твоє, гурткові кімнати, бібліотеку зробити?» У нас скільки того населення залишилося, щоб його зробить… Нам кажуть, що відновленню не підлягає.

Наша співрозмовниця зупиняється перед великою, майже повністю вцілілою стіною.

— У нас тут висів банер такий гарний, з гербом, калина, хатина. І коли зайшли рашисти в будинок культури, то на другому поверсі знайшли великий портрет Леніна в такій рамці. Ще раніше, коли була декомунізація, то все їздили забирали, але його чомусь не забрали. То він просто стояв, може, думали, колись каркас принадобиться на рамки. Так от росіяни спустили цього Леніна і почепили тут, він висів на всю стінку замість калини і герба. Вони не зачепили наш банер, він залишився.
І коли наша керівниця Анна Сергіївна приїхала, а він тут під уламками, і я ж прошу, кажу: «Може, ми його дістанемо?». Подивились, кажуть: «Та ні, його дістати неможливо». То Сергіївна полізла — молоде дівча! — і розібрала майже пів завала.
Я думаю: ну що ж це, Сергіївна нам приклад показала, як мужики не хочуть, то хіба ми його не дістанемо? І ми потом організували, звісно, хлопців молодих, вони мені допомогли його дістати.

— Бачите ось цю плиту? Вони отак дві стояли, і хлопці перепилювали, щоб прибрати зайві елементи, і розхитали цю плиту. І от вони тут стоять — і плита падає. То хлопці як мурашки розлетілись, не знаю, яким чудом усі вціліли. Ми дістали той банер, щастя було… А на День Конституції ми робили свято в парку, і в нас була така гарна сцена з гербом нашим. Наша Нововоронцовська громада вся з'їжджалася до нас, бо ми вже далеко від бойових дій. Ми робили захід у парку: ставили сцену, з усіх будинків культури приїжджали учасники художньої самодіяльності, колективи, і тут у нас був концерт.

Ми йдемо з будинку культури до сусідньої будівлі. В маленькій кімнаті за столом сидять дві дівчини підліткового віку. Навколо стоять книжкові полиці, лежать різні речі: вишивки, якісь малюнки, усилякі ручні поробки.

— Що це за кімната зараз?
— Зараз це наш будинок культури поки що. Це наша кімната, яку ми зробили своїми силами разом із бібліотекою. Ми тут зараз і книги видаємо читачам і читачкам, і проводимо гуртки, і займаємося з майстринями, які в'яжуть шкарпетки на ЗСУ, і ріжемо тканину, плетемо сітки, — усе робимо тут.

Тут у нас хобі-група «Нове покоління» — діти приходять, плетуть бісером.Врятували дещо з того, що було, але ось ці каски, гільзи від снарядів розмальовані — це вже нові. І з бісеру діти створили нові поробки.У серпні 2023-го ми сюди зайшли, зробили ремонт, бо приміщення було вбите. Ми на роботі, нам треба працювати. І є люди, які мріють про культуру, щоб вона все-таки була. Ну, ми як ми будемо жити без культури, скажіть? Яке наше життя без культури? Культура повинна бути, - закінчує свою розповідь Лілія Бурцева і усміхається.

Ми виходимо з будинку культури, прощаємося і їдемо з Нововоскресенського, а перед очима і далі стоять потрощені стіни, пошкоджені полиці і розмальована петриківським розписом військова каска.